Марічка затамувала подих, як тільки зрозуміла яка сьогодні дата. Тридцять перше жовтня дві тисячі п’ятнадцятого року. Саме таку дату назвала їй ворожка два роки тому. Сьогодні її життя повинно змінитися раз і назавжди.
Марічка прокидається досить жваво, вмивається, снідає улюбленою вівсянкою та збирається у парк. Там вона домовилася зустрітися зі своє кращою подругой Софією. Дівчата знайомі ще з трьох років, тому, звичайно, Софія знала що цей день означає для подруги, одже хотіла бути поряд з нею.
Від дому Марічки до парку було недалеко, тому дівчина опинилася там досить швидко. Софія годувала качок у ставку. Це були свійські качки, які знали, що відвідувачі парку люблять пригостити їх чимось смачненьким, тому і припливали сюди час від часу. Марічка нишком підійшла до подруги і обережно затулила їй очі своїми рученятами.
- Відгадай хто, - сказала Марічка й грайливо засміялася.
- Гм, мабуть що це мавка лісова, чи краще паркова, сьогодні ж всіляка нечисть прокидається і все таке, - відповіла Софія, посміхнувшись.
- Сама ти нечисть, - обурилася Марічка.
- Я ж пожартувала, - вибачилася Софія. - А дивись що в мене є!
Після цих слів Софія дістала з карману шоколадку. Та не просто шоколадку, а Марійчину улюблену. Софійка добре знала, що це підбадьорить подругу. Марійка прийняла дарунок і дівчата пішли гуляти парком.
- Яка тепла осінь, - сказала Марічка.
- І гарна, - додала Софія.
- Так. Дерева ніби полум’ям зайнялися, таке вже листя жовтогаряче... - Марічка подивилася угору.
- А шелестить як! І на деревах, і під ногами, можу слухати вічність! - заплющила очі Софія.
Марічка нахилилася, щоб підняти великий кленовий листок. Вона з дитинства їх полюбляє. Кожну осінь знаходить й сушить у книзі чи журналі. В неї ціла колекція. Отак пройдуть вони з Сонею по парку й у Марічки вже цілий букетик.
- В мене в животі немов метелики літають, це все через слова тієї ворожки, - почала Марічка. - Що ж має статися?
- А ти забудь про це, - сказала Софія. - Не думай взагалі, от тоді й станеться!
- Ну як же це не думати, Соню, тільки це в голову й лізе! - засумувала дівчина.
- Пішли краще на гойдалки, - запропонувала Софія. - Там і відволічешся.
- Згода, - трохи веселіше відповіла Марічка.
Подруги попрямували до центру парку, де були гойдалки та майданчик для роллерів. Іти було недалеко, бо сам парк мав невеликі розміри, але дівчати йшли повільно, бо нікуди не поспішали, та ще й Марічка іноді зупинялася, розшукуючи гарні кленові листочки на землі.
Перед тим як піти гойдатися, дівчата вирішили купити по морозиву. Марічка, як завжди вибрала шоколадне з шоколадною крихтою, а Софійка полуничне. Здавалося, що у кінці жовтня не надто розумно їсти морозиво, бо можна захворіти, але осінь була така тепла й приємна, а дівчата так любили ці холодні ласощі, що руки самі потяглися до гаманця. І подруги про це зовсім не жалкували.
Гойдалки були вже досить старими, але так само улюбленими, як і в дитинстві. Бо з ними пов’язано занадто багато спогадів. Як їх гойдали тут матусі, як потім вони гойдали тут своїх маленьких братиків та сестричок. Бо і Софія, і Марічка, були старшими доньками у сім’ях.
У Марічки помаранчева гойдалка, у Софії фіолетова, що точно відповідає їх улюбленим кольорам. Вони взагалі до безтями закохані у ці гойдалки, у цей парк, у це місто...
Марічка на якийсь час перестала згадувати про передбачення ворожки, але ці думки знову повернулися до неї.
- Соню, а може вона все набрехала? А я тут мучуся, гадаю, що воно таке, - знову почала про своє Марічка.
- Все може бути, звичайно, але я вірю, що це правда, - знизала плечима дівчина.
Після цих слів до дівчат підбігло кошеня. Біленьке з рудими цятками. Марічка підняла тваринку й побачила, що на ній нашийник.
- Напевно, загубився, - сумно примітила Марічка.
- Поклади його, може почує десь рідний запах й знайде хазяїна, а ми за ним підем, щоб не потрапив куди, - запропонувала Софія.
- Гаразд, - погодилася дівчина.
І справді, як тільки кошеня знову опинилося на землі, воно попрямувало в сторону “старого парку”, так називалась та частина парку, де стояв забутий з роками фонтан, лавки, практично без досок, та стара сцена, вся розписана всілякими написами, зазвичай щось на зразок “Коля та Іра назавжди”, але деякі писали там цитати з книг, віршів тощо.
Кошеня бігло прямо туди, а дівчата слідом за ним. Опинившись у старому парку, вони зупинилися. Прям посеред сцени сидів молодий хлопець й грав на гітарі, рудий підбіг прямо до нього та почав ластитися. Хлопець погладив малечу та підвів очі на дівчат. Подруги зніяковіли, вони ніяк не сподівалися зустріти тут хлопця, тим паче такого гарного...
- Ви... Вибачте, - оговталася Марічка. - Ваше кошеня прибігло до нас на гойдалки, ми побачили що воно чиєсь по нашийнику й побігли за ним, щоб воно не потрапило куди...
Соня тільки кивнула головою в знак згоди зі словами подруги.
- Дякую, він завжди кудись дівається, - відповів хлопець. - Але й удома йому не сидиться, це все ж таки вільна дика кішка.
- Де ж вона дика? - посміхнулася Марічка й непомітно для себе підійла трохи ближче. - Вона ніжна та пухнаста, справжній янгол.
- О, а я все думаю, як же її назвати. - хлопець подивився на кошеня. - Буде Янголятко.
- Дуже гарно й доречно, - щоки Марічки налились рум’янцем.
У сердці Софії ніби щось йокнуло. Вона, здається, зрозуміла, що це саме те, про що казала ворожка. Марічка не зводила очей з юнака й Софія зрозуміла, що треба трошки їм допомогти.
- Ой, Марічко, - нибі щось згадала Софійка. - Мені треба до мами на роботу заскочити, вибач, сонечко, але ніяк не можу залишитись.
- Але ж Соню, - Марічка перевела погляд на подругу. - Проведи мене хоч до дому, я ж не буду гуляти в парку одна...
Хлопець уважно стежив за розмовую двох подруг і вирішив запропонувати Марічці свою компанію.
- Марічка, яке гарне у Вас ім’я, - почав він. - А не хочете посидіти трошки зі мною, побавитися з Янголятком, а я вам щось зіграю.
Марічка ще дужче почервоніла, сором’язливо посміхнулася, глянула на Софію, потім на кошеня, потім на хлопця, потім знову на Софію і погодилася.
Софійка попрощалася з подругою і пішла додому, бо ні до якої мами на роботу їй не треба було. Вона почувала себе одною з найважливіших дійових осіб у передбаченні ворожки. Так воно й було.
Марічка підійшла до юнака поближче, він провів рукою по струнах гітари, потім задумливо глянув на дівчину і посміхнувся.
- А Ви любите осінь? - запитав він.
- Дуже, - відповіла Марічка трохи невпевнено.
- А що саме Ви любите в ній? - знову запитав хлопець.
- Мені подобається запах осені, шелест листя, воно немов щось шепоче мені. Я люблю таку погоду, як от зараз, десять градусів тепла, легкий вітерець та грайливе сонечко. Восени я люблю їсти морозиво та пити гарячий шоколад або какао. Це найчарівніша та водночас меланхолічна пора року. Я зберігаю осінь на весь рік, бо збираю кленове листя й закладаю у книжки. Я така щаслива у цю пору! А журюся лише тоді, коли відлітають птахи, але ж вони завжди повертаються, так?.. - Марічка ніби відкрила душу цьому незнайомому юнаку, відповідаючи на питання так відверто.
- А я люблю осінь за неймовірну красу, за різнобарвність дерев, а більш за всього за натхнення. В цю пору я пишу дуже багато пісень, - розповідав юнак.
- Ви пишете пісні?! - Марійчині очі з захопленням дивилися на цього дивного юнака, повного загадок та таємниць, які їй хотілося відкривати щомиті.
- Я хочу написати пісню про Вас, - сказав він.
- Про мене? - приємно здивувалася Марічка.
- Я вже й назву придумав!
- Скажіть! Скажіть! - Марічка сплеснула в долоні.
- “Дівчина схожа на осінь” — це точно стане хітом, - засміявся хлопець. - Пісня про таку гарну дівчину не може не стати хітом.
- Дякую, - Марічка засоромилася.
Вони сиділи там довго, вже почало темніти, але вони цього не помічали. Їх ніби зв’язала сама доля у вигляді маленького кошеня на ім’я Янголятко. Вони посміхалися очами, вустами, душою. Він співав їй пісні й майже склав пісню про неї. Потім провів до дому, не взявши жодного контакту...
Але вже наступного ранку, він сидів під її вікном та співав пісню:
Дівчина схожа на осінь,
З полум’яно-рудим волоссям.
Ясні очі, вуста червоні,
Та маленькі ніжні долоні.
Посміхається — сонце сяє.
Й мило так опускає очі...
Звідки взялась ніхто не знає,
Але взнати щосили хочу.
Приспів:
Дівчина-осінь, Дівчина-осінь,
Ти полонила серце моє.
Думаю про тебе з вечора й досі,
В тобі щось чарівне точно є!
Точно є...
Листя збираєш, в книжки ховаєш,
Щоб залишити себе частинку скрізь.
Так схожа на осінь, що й не уявляєш!
Осінні дощі йдуть замість твоїх сліз.
Ти любиш цей запах осіннього щастя,
І журишся коли відлітають птахи.
Бути поруч з тобою, немов бути в казці,
І я радий, що зв’язані наші шляхи.
Приспів.
ID:
658288
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.04.2016 09:35:35
© дата внесення змiн: 09.04.2016 09:35:35
автор: Анна Вітерець
Вкажіть причину вашої скарги
|
