Ревли надривно й жалібно дві «Татри»,
Мов динозаври-велетні ревли.
Можливо, так якусь тяжку утрату
Отплакували звірі ті колись.
Але розмова не про них сьогодні –
Про «Татри» знов –
Стогнали мов живі.
Вони повзли впритул одна за одною
По незавидній вуличці кривій.
Дубами, уже мертвими, нав’ючені
Товкли і м’яли змучене шосе.
Багатотонні оберемки скручені,
Здавалося, ще мить – і розтрясе!
Але куди ковбанями, задвірками
Машин дорога в сутінках вела?
Мабуть, чекала десь «скромненька нірка»
І з тих, які надбав новітній лад,
Де бавить долар безсоромність риночку,
Де бізнес означає – бруд і блуд,
Де продаються душі холерично,
Де жадібність – над совість і над глузд.
І де вже впору скласти оду бідності,
Де люд вже звик до участі вола,
Де мало місця зостається гідності
У кроні древа різномастих влад.
А скільки рук повсюди намагнічених!
Тож липне все, що десь не так лежить,
Не так росте!
А значить блискавично
Було – й нема.
А спишуть на бомжів.
До речі, зараз популярні лисини –
І чепурять по модному ліси.
Кому це там, в низах, бракує кисню?
Обійдуться!
Без нього й без краси…
Але куди ковбанями, задвірками
Машин дорога в сутінках вела?
Про це в наш час здогадуватись гірко…
Ще думаю – про страчені тіла
Отих дубів – сорокарічних красенів.
В породі їх це ж – діти! Ще – малі!
І як дивився поглядом нещасним
Услід залізним звірям батько-ліс.