Я, мабуть, вперше не хочу зими,
Коли все огортає білим снігом,
Коли забуті довгі сни
Поволі ходять слідом.
Коли провулками біжить мороз
І вальсами кружляють зірки,
Всім дуже весело всерйоз,
Але не хочуть ставить мірки.
Всім холодно, закуті у шарфи,
Натягнуті на вуха шапки,
Але мені не хочеться зими,
Взутої у білі тапки.
Заплутується в рукавиці слово,
Зупиниться на шарфику душа,
І, мабуть, просто випадково
Вірш тихо випаде з плаща.
Я люблю дощ. Його солодкий шепіт
І ніжний стукіт небових очей,
А сніг, мов однокрилий лебідь,
Не здатен відірватись від ночей.
Ти скажеш: “Осінь пречудова,
Ще трошки і прийде зима.”
Тобі насниться барва веселкова
Мені ж – тривожність гробова.
