–Мамо, повідай нам казку. Але якусь нову, якої ми ще не чули.
-Гаразд, послухайте. Розповім я вам про народ, який, мову свою забувши…
- Це ж не казка, мамо! – заперечив один із синів. –Хіба таке буває?
- Казка, може й не казка. Давно те діялося, коли ліси були могутніми, а трави високими, запашними, земля родючою, моря і ріки глибокими, а небо дзвінко-прозорим. Люди, дерева, трави, квіти, птахи і звірі розуміли мову одне одного. І жили на землі, мов браття. Бачте, як давно то діялося та стерлося у пам‘яті віків.
Серед густих лісів і непроглядної пущі, поблизу неозорого океану, у квітучій долині дружною сім‘єю жило плем‘я щасливих людей. Гуртом землю засівали і жито жали, веселилися і пісні співали лагідною, милозвучною, немов солов‘їною мовою. Та й не дивно, адже люди були щиросердними, доброзичливими, великодушними. Ні злоби у серці, ні заздрощів.
Отак і жили: на чужі землі не зарилися, на чуже багатство не зазіхали. Свою честь і гідність мали, своє добре ймення шанували. Жінки і дівчата щирою вродою, ніжністю славилися, а мужі та юнаки – силою і відвагаю.
Лиха не чекали – воно саме нагрянуло на великих лодіях. Іншою мовою заговорило зневажливо, погордливо, погрозливо. Забрязкало важкою зброєю, аж до пущі страхом докотилося.
Дикі вої то були. Не жилося їм у своїй стороні, блудили по світу, безжально грабували і знищували народи. Та, несподівано натрапивши на сонцесяйну долину, вони вперше не спалили, не сплюндрували чужого краю. Остовпіли. Зачарувалися – замилувалися його красою незрівняною, вродою дівочою. І меч не здійнявся для смерті.
Самий найголовніший воїн сказав:
-Для чого нам рушати на свою холодну-голодну батьківщину? Жони наші і діти, не дочекавшись нас, напевно вимерли. Лишаймося тут. Окиньте зором цей багатющий сонячний рай. Погляньте на чарівну вроду дівчат, ваших нових жон. Що нам іще треба? Беріть їх собі! Народжуйте дітей, корміться від лісів, рік, та від землі. Живімо у цім царстві і хай воно буде для нас рідною домівкою.
Пройшло з тих пір багато літ. Змінилося життя у долині: обміліли ріки й озера, збідніли ліси, щезла пуща, злиденною стала земля. Стихла пісня, померкла радість. Рідна мова по волі забулася, а чужинська рідною стала. Хто в тому винен? Злий чужинець? Чи матір, котра перестала співати чужинському дитяті пісень свого народу? Хто зна… Це ж бо так давно все діялося. Тому ті пісні забулися. Хто їх згадає?
-Вельми гарні пісні, мамо?
-Вельми, дітки…
-А ти відки знаєш, коли тебе на світі не було?
-Із сивої давнини вони відгукуються у моїм серці болем. То ж я і розповідаю казку, щоб кожен прислухався і почув голос далеких предків…
Невідомо, як би воно було далі, якби одної похмурої днини не пролунала із лісу пісня сопілочки:
-Я ваша забута мова! Вслухайтеся у співочий голос ваших далеких предків.
Вона ятрила, пробуджувала спомин у їхні серцях.
То був, наче грім серед ясного неба.
І люд стривожено, а хто й лякливо захвилювався, підвів голови…
Глянув!
Вклонився їм юнак, що вродою своєю сяяв, як сонце росою вмите.
Здивувалися його появі. Відкіля такий з‘явився? Незвичайним вбранням зачарував, мовою свідомість збентежив! Де, коли вони чули таку милозвучну дорогу серцю мову? Як гомін потічка у лісі, як пісня пташина у небі…
-Земний уклін вам, люди добрі! Ви забули, як звучить ваша пісня! Ви забули і цураєтесь мови своїх предків! Схаменіться! Що ви залишите у спадок своїм дітям? Чию мову? Чию пісню? Чужинську? Поганську?
Люди всміхнулися. Терпка задума глибоко прорізала їхнє чоло. Але були й такі, котрі не бажали розуміти тих слів. А може, справді не розуміли? Навіки очужинилися?
-Хіба не вседно, ким бути на землі? Головне – вижити! І ми живемо. А якою мовою говоримо, чию пісню співаємо – не важливо.
-О ні! То не все дно, хто ви єси. Без мови свої предків ви – не народ. Без пісні своїх предків ви – ніхто!
- Не бунтуй нашу свідомість, не чіпай наші серця. Вертайся туди, звідки привела тебе стежка. Геть іди!
І тут прогримів голос чужинця.
-Навіщо нам твоя мова?! Поглянь лишень, кому вона потрібна? Усі від неї відрікаються, ніхто не хоче знати її. Мова твоя, як пісня, та що з того? Хто її заспіває, якщо у твого народу вмерла душа? Схопити його! Закувати в кайдани! Кинути в морок!
-Стривайте! - задзвенів серед німоти чийсь срібний голосок. – Я хочу говорити мовою своїх предків! Я заспіваю їхню пісню!
-Хто? Хто хоче заспівати? – злякано стрепенувся люд.
-Хто?! – загрозливо прозвучав владний голос.
І вийшло з натовпу худеньке, світле, мов раночок, дівчатко.
-Я, душа народу…
-Схопити її! Скрутити її! Ув‘язнити!
Схопили.
Скрутили.
Ув‘язнили.
Кинулися до юнака, а він, мов вітер.
Не схопити!
Не скрутити!
Не ув’язнити!
-Мамо, а хто той юнак?
-Пісня, діти…
-Пісня?!
Дурний-бо люде! Занапастив, ув’язнив свою душу, а самому й невтямки, що пісню убити не можна.
Ні скрутити.
Ні занапастити.
І літає вона над світом, кличе, зове народ.
-Пробудися! Заговори своєю мовою! Заспівай свою пісню! Оживи, народе!
-А що, мамо, люди помруть,коли не співатимуть своїх пісень?
-Ні, вони житимуть, але не матимуть права називатися народом. Бо у кожного народу, маленького чи великого, повинна бути своя пісня. Своя мова. Своя історія.
Це дар від Бога і людям належить його берегти.
Діти довго мовчали, повернувши погляд у пройдешні віки. Про що вони думали?
Нарешті, за одну мить ставши дорослими, запитали:
-Про кого твоя казка, мамо?
-І про нас, діти…
1989р.
ID:
665031
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.05.2016 13:25:06
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:05:43
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|
