Не йди, затримайся, я зовсім не готова
Тебе пустити в твій далекий світ.
Даруй мені хвилину свого крова,
Даруй мені очей блакитних цвіт.
Не йди, залишся, бо мій світ без тебе
Померкне, згине, згасне, мов свіча.
Не буде в ньому ні землі, ні неба,
Ні дня, ні ночі – пустка гнітюча.
Не йди, не зараз, не у цю годину,
Надто слабка – прощання пережить.
Не в змозі випити самотності краплину,
Немає сил, щоб душу ізцілить.
Не йди, даруй останню мить, останню
Для спомину майбутнього розмай,
Для сподівань, що знов введуть в оману
Надій повернення у мій сердечний край.
Не йди! Лиши мені «моє» - а це півсвіту!
А це півсонця, це півнеба, півбіди!
Лиши мені хоч краплю свого літа,
Хоча б надію, а тоді вже йди…
Так, Оленко, у словах " не йди!" заховано багато значень... У твоєму вірші вони проявлені на усю висоту і глибину людського відчуття, якому ім' я - Кохання! Гарно!
Не відпускай його!
Не йди, не йди !
Ще мить, іще хвилину...
Одвічний поклик і одвічна суть ...
Дай час, щоб звикнути
до присмаку полину.
Дай час мені...
Щоб присмак твій забуть.
ох, такі вірші. – то справжній виклик для редактора, чесно. найпроблемніший рядок – одинадцятий, та я не знаю, що з тим робити; також "крова" дуже сумнівне: в такому значенні це слово українській мові невідоме – а рим до "готова" є безліч! до рим зауваження: не всі точні. ось "півсвіту-літа": там "іту", а там "іта"; а вірш гарний
Олена Жежук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
З усього вами написаного, мені найбільше сподобались останні два слова, редагую, як матиму кращий настрій... а що з одинадцятим?