Високії зводи костелу (за мотивами вірша А. Ахматової)
Высокие своды костела
Высокие своды костела
Синей, чем небесная твердь...
Прости меня, мальчик весёлый,
Что я принесла тебе смерть. -
За розы с площадки круглой,
За глупые письма твои,
За то, что, дерзкий и смуглый,
Мутно бледнел от любви.
Я думала: ты нарочно -
Как взрослые хочешь быть.
Я думала: томно-порочных
Нельзя, как невест, любить.
Но всё оказалось напрасно.
Когда пришли холода,
Следил ты уже бесстрастно
За мной везде и всегда,
Как будто копил приметы
Моей нелюбви. Прости!
Зачем ты принял обеты
Страдальческого пути?
И смерть к тебе руки простерла...
Скажи, что было потом?
Я не знала, как хрупко горло
Под синим воротником.
Прости меня, мальчик весёлый,
Совёнок замученный мой!
Сегодня мне из костёла
Так трудно уйти домой.
Високії зводи костелу
Високії зводи костелу
Синіші, чим неба є твердь...
Пробач мене, хлопчик веселий,
Що я принесла тобі смерть.
За квіти, троянди із клумби,
Й безглузді твої листи.
Зухвалим й смаглявим був ти,
Але від кохання зблід.
Я думала - ти нарочито
Хотів, як дорослі, стать
І, що наречену відкрито
Порочну не можна кохать.
Та я зрозуміла: все марно,
Коли прийшли холоди.
Ти стежив безстрасно, бездарно
За мною і скрізь, і завжди.
Як ніби збирав приміти
Байдужості. Що ж, пробач!
Навіщо дав слово жити
В стражданні і болю невдач?
І смерть простягла тобі, хлопчику,руки...
Скажи, а що потім з тобою було?
Не знала я - горло слабіло від муки,
Під комір синенький ховав ти його.
Пробач мене, хлопчик веселий,
Замучене ти совеня!
Сьогодні додому з костелу
Виходжу так важко я.