Мене мало, мене мало серед ангелів,
Які поміж снів, впали на бездомні вулиці.
Завдяки вітрам ми здолали курс невчасних днів,
А для «праведних» на землі, щось завжди не так.
Впали значить вже чужі,
Значить не святі.
Хтось кричав у слід, не беріть з собою рідних крил,
Але ж як без них, та і з ким тоді ділити хліб.
Не повіриш ти, не повіриш їм.
І мені не вір, бо багато буде дотиків.
Так багато буде їх,
Приземлились ми біля жовтих ліхтарів,
Не чекай своїх, всі вони давно в тобі.
Може й імена у них не ті, що були колись,
Десь приблизно час, а може й цілий рік назад.
Приземлились й ніби злилися із масою землі,
Так і темрява поглинала, не вертаючи.
Особливо ті невід’ємні інтонації,
Яких мало й так, мало на губах.
Мене мало, мене мало на нічній землі.
Серед тих птахів, для яких безкрайнє небо - рідний дім.
Мене мало там де не горять вогні.
І не в мені біда, і не в мені біда моя.
Це лиш всесвіт мрій може бути як космічний дім.
Там ні стін, ні вікон ні впорядкованих подій.
Безпритульний в нім, захоплюючий шум і пил.
Тільки лиш земля взяла всіх мрійників у свій запас.
Не питаючи за що відірвані від коренів своїх.
І зробила кожного окремою частиною.
І так мало, мало тепер кожного.
І так мало серед них мене.