Вже збиті шляхи всі довкола,
О небо, як важко іти!
А зорі, як прокляті хворі,
Шукають кінець висоти.
І тягнеться серце, і рветься,
І клітку лама золоту,
Ніколи хай бій не минеться
В одвічну людей самоту.
Які ж є на небі дороги!
Які невмирущі степи,
Я босим би йшов без тривоги,
Я б склав там кувалди й серпи.
І дико би плакав у травах,
І замість дощу я б стояв,
А потім зійшли би заграви -
Сміявся, й тебе би обняв...
Я знаю, що ти там теж будеш,
Що стежки немає назад,
Що кожним нейроном ти любиш,
Мене і, мабуть, листопад...
І збиті шляхи. Вже так мало
Глибин у людській метушні,
Та я все кохав, і нам стало
Дороги, степів і душі.
