“Останніх вже не буде кому ховати”
Мовив коренастий муж між побратимів,
Проводжаючи до Вирію полеглого витязя,
Настільки юного, мовби березневе сонце.
Маленький дикий оаз лицарства і траурна мати,
В якої ураз почорнів небозвід.
Чи хто завважить її юного!
По полудні, перед шоколадом-грильяжем?
Огидному кожному порядному.
Чи аж надвечір? Ось - загинуло троє бійців,
П’ять потопів розлялось по світу,
Обвалився дашок у самітника-скита,
В престарілої діви – новий баюн…
“Останніх вже не буде кому ховати”
Мовив коренастий муж між побратимів,
Проводжаючи до Вирію полеглого витязя,
Настільки юного, мовби березневе сонце.
“Як нас, браття, вигублено,
Як з покалічених сміяно.
В безчесних руках Русь-Україна –
Забула про славу! Спить.”
Рушив дикий оаз і траурна мати.
А вулиці, наче нічого, в зеленім гіпюрі каштани,
Сплановані акції й фести, морозиво і розваги.
І дві сирени з скелястими очима на перехресті,
Одна не втрималась і заросила, заговорила пухнасту
Гілочку липи та поклала в глибоку труну.
Можливо, рокова наречена ?...
“Останніх вже не буде кому ховати”
Мовив коренастий муж між побратимів,
Проводжаючи до Вирію полеглого витязя,
Настільки юного, мовби березневе сонце.
