Перші вранішні колії часто потовчені гострим,
Іскри стику відновлюють ржаве і ставлять на ноги.
І ніщо так не тішить, ніщо так не злить і не возить,
Як дитяча від спогадів й зріла від болю дорога.
Кожен хмарний світанок пробудить бетонні могили,
Потім плач за вологою будить зі сну мерців в'ялих,
Та ніколи, ніколи не буде жалю - будуть сили,
А бетон стане паростком, хай навіть трохи недбалим -
Дощ змиває гріхи.
Мої ноги ще досі не в русі,
Серце - в спокої,
Вуха - не заткані,
Очі - сонливі.
Сни збивають мій розклад, його добивають французи,
Але потяг мене повертає помалу в свій вимір.
На перонах зупинки були часто більшим, ніж вічність,
І здавалось, що ті ляльководи вбивали терпіння.
Навіть чверті годин вже добою виднілись.
Чи більше.
Але спека і досі стоїть, хоч і дощ є, і вітер.
І двірці пролітали повз потяг, мов крихітні замки,
Спогад давніх поїздок ятрився ще раною свіжою,
Металеві дракони продовжили рух на вигнання -
Але часто казав я: "Свій шлях подолав знов. Я вижив."
21.06.16
Ви знаєте, весь час присутнє відчуття "постіндустріального апокаліпсису",чомусь сама близька ассоціація із прозою "Пікнік на узбіччі" Стругацьких...по аналогії так само емоційно сильно...
колись дуже часто доводилось їздити потягами, скільки разів хотіла написати про ці дороги...краще ніж у тебе напевно не вийшло б )) в кожного свої теми...(ось тільки в чому там французи винні?? )))
Systematic Age відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
В чому винні французи? В Євро 2016, яке вони приймають
І дякую за комплімент...