Дорога моя людино! Скільки любові твоєї в мені…
Я знову почала жити. Я встаю і лягаю, а в голові тільки одна пам'ять. Всі мої думки наповнені тобою. Торкаюсь ручки дверей і зупиняю себе, що як сьогодні не буде твого листа… Серце спалахує надією і печаллю…
Хочу побачити знову, як твій лист переступить поріг мого дому. Я вже забула, як свобідно дихати там де людей немає… Де все квітне, зростає, живе по своєму. Старий дім, де ніхто нікого не чекає.
Твій лист розкаже історію любові. Твоєї любові, яку ти несеш в собі уже так багато років. Розкаже про ту любов, про яку я не смію ні говорити, ні писати через усі ті перестороги, страх, через те, що обставини мого життя заковують мене все глибше і глибше. І коли я зупинилась, щоб почути себе. Я розумію, що я давно уже не жива. Тільки тінь когось, кільки зранені руки від праці і опущені на плечі тягарі. І я тягаю ці камені з душі, випрошуючи прощення за все скоєне, все спотворене мною.
А ти дивуєш мене і кожного разу приносиш в мою душу нові квіти, які розквітають і заживляють рани безнадії.
Я приклонила перед тобою голову за твою щирість.
Я віддала тобі своє серце за твою доброту.
Я покохала тебе.
Єдиному тобі відомо, як тягнуться дні без мого сонця. Хвилини стаються вічністю. Вічністю... яку я, так і не зуміла побачити. Не дай мені розбитися неначе птаху. Не вбивай мене своїм мовчанням. Не даруй мені дня, пустого дня без твого слова…
