|
Груша.
Грушевського. Груша. Саме тут почалося потужне протистояння протестувальників з режимом. Може стратегічно було би обійти той підйом наверх для серйозного штурму, але люди принципово обрали головне місце спротиву біля Лобановського, який спостерігав над тією бійнею розумними очима. Як тітоньки лупали по всьому залізному і створювали для «тітушні» і «мєнтів» «психічну атаку» (найбільш страждав за народ у цьому сенсі залізний стовп навпроти арки входу на стадіон), як люди, незалежно від віку, тягали автопокришки, мішки з піском і снігом, ящики з «коктейлями», як всіх на «нашому» боці поливали холодною водою з брандспойтів на морозі з боку «беркутні», як наші вуличні інженери майстрували каменеметалку (в ній був і мною забитий цвях), як палили автопокришки, - одразу мовчки, зле і завзято, - а вже пізніше під веселеньку пісню «Палала шина». Характерно, і про це скаже кожен майданівець, що вітер дув завжди в сторону «мєнтів». І це нас теж тішило. Значить, хтось НАВЕРХУ все ж за нас...
Перемир’я. Ненавиджу це слово. Воно підле, лукаве і болюче. Майдан. Потім - Іловайськ. Дебальцеве, Мінські угоди…. Тепер ми знаємо ціну тих переговорів.
Не пам’ятаю конкретно коли, але на Майдані раптом було оголошено «перемир’я». На Грушевського стало трохи спокійніше. Народ поволі готувався до Нового року і Різдвяних свят. А все завертілося якраз на Водохреще.
18-го та 19-го січня були перші жертви, багато поранених, декого з них ми зносили з барикад у будівлю парламентської бібліотеки на Європейській площі, де була облаштована тимчасова санчастина. 19-го ввечері, після жорстокого протистояння, ми несли якогось хлопця з Ялти, пораненого в ногу від розриву шумової гранати, і він весь час шуткував згарячу, - мовляв попав в «пєрєдєлку». Я ще спитав його тоді, як це він, російськомовний кримчанин з Ялти приїхав на український Майдан, на що він зло так відповів : «Ти нє павєріш. Еті мажорниє с.кі всьо побєрєжьє занялі. Плюнуть в море нєгдє… ».
22-го січня, коли відбувся штурм Грушевського, я був у своєму гуртожитку, намагався трохи відіспатись перед походом на Майдан. Дивлячись по міні-телевізору в китайському телефоні репортажі з Майдану, готувався до найгіршого. Рано-вранці, зібравши всі необхідні свої пожитки, шахтарську каску, на якій написав з обох боків синім маркером «Воля або смерть!» та «Слава Україні!», саморобні нунчаки і саморобного щита з дверець шафи, сірники, свічку, йод, бинт, вату, столярний інструмент, ще якісь лахи, я склав то все до дорожньої сумки і присівши «на доріжку», вирушив на Майдан. П’ята година ранку, ще темно. Щоб не попастись «мєнтам», підійшов до таксиста на сірому «Ланосі», молодого хлопця років 30-ти і замовив їхати до Театральної. Зрозумівши, куди я їду, той хлопчина з мене грошей не хотів брати, але я наполіг, бо напевно сім’я, діти, і він з натиском в голосі сказав, що візьме лишень «за бензин». Добре, друже, дякую тобі. Я розумію. Я люблю цих людей. Їхали манівцями, не по центральних, - собаки режиму стерегли скрізь. Прощавай остаточно, мирне життя, робота, поплач за мною, мамо… По дорозі пару раз попадалися мимохідь патрулі ДАІ, але пронесло. Потім, після перемоги Майдану, ДАІшники поначіплюють державних прапорців і будуть спільно з автомайданівцями та самообороною патрулювати по місту. Але зараз… Повезло, - тоді на барикаді з боку Бессарабки стояв на варті Мишко, - мій побратим з Софіївської Борщагівки, колишній офіцер-прикордонник, з яким познайомилися ще з перших днів Майдану на Європейській площі, разом з грузином, Давидом. Я зателефонував йому і він зустрів мене, провівши потім в КМДА, на вході до якого біля напису «народний трибунал» чергувала нічна варта. У приміщенні, на підлозі, - хто на килимах, хто на карематах, хто просто на бушлатах, спали бійці, просто люди, серед своїх речей. У центральному залі, біля медпункту був харчоблок і дівчата вже не спали : нарізали сало, хліб, овочі, готували чай та каву, глипаючи сонними красивими очиськами через марлеві пов’язки. Через турнікет і наверх. Я тимчасово поселився на другому поверсі, де знаходився здоровенний футбольний м’яч, подарований нашим можновладцям якоюсь іноземною державою, здається, Пакистаном. Народ грівся, хтось зашивав одежину, мугикаючи щось під ніс, хтось тихенько телефонував своїм, що «все нормально». Мишко розповів мені, що наших відтіснили до Європейської, багато поранених, хтось попав у полон, людей нещадно били і калічили кийками, стріляли мало не впритул. Біля Поштамту, у козацькому курені, потім влаштували цілу виставку тих речей, які використовував «беркут» проти мітингувальників. Люди пам’ятають, що то були за страшні речі. Я особисто запам’ятав рештки шумової гранати, з обмотаними навкруг неї дротом 8-ми сантиметровими шурупами та цвяхами. Народ теж озброювався. Хтось привіз з десяток замашних держаків від лопат і роздавав хлопцям, хтось мав патика від розламаного піддону, хтось мав штахету, хтось арматуру, багато хлопців мали шахтарські каски, натягли лижні та мотоциклетні шоломи, лижні окуляри та наколінники, майстрували щити з міцної фанери, дістали трофейні кийки, які вже малися з недавніх сутичок. У кого не було нічого, просто накладали на лікті тверді предмети і обмотували то всьо скотчем.
З гуманітарки та іншими способами, ще з початку грудня люди хто як одягався у «мілітарі» : з’явилися військові берці, камуфляжна форма, армійські залізні каски. Пізніше, коли я познайомився з Романом Доніком, у нас, у підрозділі РУНівців, з’явилися військові бушлати, військові каски та берці. У вільний час хлопці тренувалися і навчалися військовій справі, вчилися різним премудростям рукопашного бою, тактики та спільних дій по захисту та обороні.
На блокпосту біля ЦУМу хлопці змайстрували клітку і посадили туди опудало Януковича, поставили три судійські крісла та шибеницю. Народ весело фотографувався біля того всього, де потім, вже після вирішального штурму, стояла роздовбана спецмашина «беркуту». З кінця січня та з перших чисел лютого наші, після переїзду з МінАПК до Українського Дому, разом з іншими сотнями патрулювали та чергували на барикадах під «Грушою». З Тарасом і Карабіном я теж ходив на чергування, вже в бушлатах-камуфляжі, в касках, шоломах та озброєні хто чим. Перед чергуванням нас інструктував старший. Пам’ятаю чоловіка по імені Сергій, який був «афганцем» і завжди вміло та зі знанням справи розповідав наші обов’язки, зиркаючи геть стомленими очима.
Барикади на Грушевського постійно укріплювали. Вони були розбиті на сектори та лінії оборони про всяк випадок. У лютому до 1-ї лінії надвечір вже нікого не пускали. Кожен загін мав своє завдання у разі штурму. Мені та хлопцям, правда, не подобалось, що пізніше Рада Майдану вирішила зробити там проїзд з воротами. Чим закінчилось, всім відомо. Але БТРи таки горіли… Ігри з народом в «перемиріє» закінчувались. У димному повітрі лютого витало передчуття чогось важкого, темного і недоброго.
ID:
677680
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 12.07.2016 22:34:59
© дата внесення змiн: 12.07.2016 22:34:59
автор: kriwoy
Вкажіть причину вашої скарги
|
