Ох, ці видіння і ці сни..
Ворони супроводжують, як можуть..
Шепоче нічка лагідно: «Засни..
Нехай тебе ніщо вже не тривожить…»
І очі накриває напівсон,
Зникають в темряві вечірні тіні.
І тиша, й каркання злилися в унісон,
А тіло розчинилось в п’янкій ліні
Ні, я не хочу прокидатись, я вже там –
На тому березі свідомості, де темно.
Я руки простягаю лиш котам,
Але у мороці шукати їх даремно.
Мене торкають пальці без облич,
У мене входять ноги безголові..
Всі повертаються спиною. Лиш «позич»
Я чую всюди у німій вимові.
І що вони випрошують? Чому??
Хтось хоче цукру, інші просять сиру.
«Позич», - і оминають, як чуму.
«Позич, позич…» - мені шепочуть спини.
Мене повільно огортає жах.
Чиясь рука вчепилась в мою руку.
О Боже, я вже знаю, що це страх!
Я знаю, як це – вигуки без звуку!
Ще трохи – й я б сягнула дна,
Мене туди тягнув хтось безтілесний.
Без тіла я - безсила, я – одна.
Та є надія, що воскресну.
..Як важко часом проганяти сон.
Себе саму будити, вириватись.
Як страшно битись з страхом в унісон,
В чужій реальності удари обривати.
Торкаєш свого тіла – о, дива!
Як добре, що знайшла його у ліжку.
А це був сон? Виходить, я жива??
В моїй реальності муркоче поряд кішка…
Ох ці видіння! Ох ці сни…
Ці співпадіння, перехрещені дороги..
Шепоче нічка лагідно: «Засни..»
А я встаю і мо́люся до Бога.
