|
По «располазі» в Дніпрі вештались новобранці, волонтери. Але наша друга домівка все одно радувала, бо давала нам притулок у цьому шаленому світі. Нас по черзі відпускали у звільнення і ми як діти раділи зеленим деревам та сонячним дням, бігали в кінішку, гуляли по парку, набережній і загравали з дівчатами. Місто пульсувало, чоловіків у військовій формі часто радо вітали і тисли руки. Зате місцеві мєнти нас тихо ненавиділи. Ще б пак! Вчорашні майданівці з різних міст і сіл країни, яких посилали розганяти, зараз самі вдягли камуфляж з ментовськими шевронами і ходять по їхній території. Багато цих мєнтів так і залишились гвинтиками старої системи, до якої вони так звикли за ці роки. Система вбила в них теплі почуття до Батьківщини, тієї землі, яка їх викохала. Вони жили лише тим, що їх годувало. На Карла Маркса працював центр для «переселенців», які з пожитками та дітьми кучкувалися біля входу. Деякі з-під лоба люто зиркали на нас, новоспечених служак МВС України. Біля ОДА так і стояли два розфарбованих в кольори державного прапора та бойового прапора УПА піаніно, на яких періодично грали охочі. А на алеї з протилежного боку від ракет, поруч зі світлинами Героїв Небесної Сотні вже з'явилися фото хлопців, загиблих в АТО. Ніхто й гадки не мав про те, що незабаром там будуть і світлини наших побратимів…
* * * * * * *
Чуєш, сурми грають?
16 червня ми вирушили в сторону Азовського моря. Маріуполь зустрів нас спекою. Їхали тяжко, дорога не завжди була нормальною, хоч ми і добиралися по нашій території. Приїхали в аеропорт Маріуполя задня, так-сяк перекусили сухпайком, який зібрали в дорогу, сіли чистити зброю. В принципі, жалітися не було на що – тушонка була їстивна, галети і мінералка підкріплювали, дехто припас згущене молоко, ще зі Сватово. Увечері Іванич влаштував построєніє. В принципі, на взводи ми були вже розбиті, ще з першого походу. Перші пару днів, крім чергових підрозділів займалися облаштуванням. Крім нас, на Маріку стояли ВСУшники, ВВшники, танкісти, зв'язок, була медчастина, на взльотці, яку ми одразу ж охрестили «плац» стояла техніка: танки, САУ, БТР, БМП, РЛС, були ЗУшки. Одної ночі після походу ввалилися стомлені «азовці» в брудній, запиленій амуніції, - похмурі хлопці з обвітреними обличчями, попадали ночувати. Вранці їх загін пішов. Потроху освоївшись, ми почали заступати на блокпости, інколи рили шанці та окопчики. Іванич десь домовився за ліжка в якомусь пансіонаті і нам їх таки привезли, тож обживались майже як в санаторії, дістали тєлік, хтось притаскав компа з монітором, підвели інтернет і з'явилася змога слідкувати за подіями в зоні АТО, хоча вже скоро до всіх прийде розуміння, що насправді це була війна, жорстока і запекла, зовнішня і внутрішня…
СБУшники на третій день в Маріку зібрали у всіх телефони в штабі. Зразу командири пояснили, що для безпеки, щоб не вели зайві розмови і не давали змогу ворогу виявляти свої позиції та розташування. Смішні. Ну, вважай, повірили. Віддали через дві доби. Вже коли ми притерлись, якось ввечері забігають пацани з перекуру : «Воздух!». Йо! Ми, хто в чому вибігли надвір і пострибали в заздалегідь вириті окопчики. Зверху долинав шум лопастей. Хлопці похапали автомати, давай клацати магазинами та смикати затвори. Закрутилася ЗУшка. Той весь шум належав гелікоптеру, на якому прилетів якийсь поважний генерал. Ф-у-у-у-х. Ну, не попередив про приліт, - мало не збили з ЗУшок та стрілецької. З нами шуткувати не можна. Ми ж каратєлі. Їмо дітей. Зло обтрушувались від пилу та бруду, потім гострили з цього приводу язики. Генерали… Головнокомандувачі… Для них половина з нас були всього лиш «допустімимі жертвамі»…
Льовка облаштував в умивальнику душ і ми майже щодня милися, відчуваючи себе людьми. Ганс, як справжній «фашист», за звичкою зі Сватово, оголосив наш кубрик «Другою Мукомольною республікою». Там поселились : я, Ганс, Бармалєй, Фізручище, Чаклун, а пізніше «прибився» Кіт. Все як в Сватово. Ганс і Кіт були з бату «Донбас», побували де гаряче. Кіт був душею будь-яких «посідєлок», бо знав усе і вся, був і ветеринаром, і прапором в армії, і бо-зна ким. Прибріхував, що Королевська – якась його там родичка і він її таки колись задушить власними руками. Думаю, він не шуткував. Завдяки саме Коту багато з нас придбали придумані ним позивні : Скеля, Антей та інші.
У Сватово ми з Вожатим і Котом поширили тренування з метання ножів і всього, що могло встрясти в дерево. У Кота була сокирка, іменна, яку він майстерно так кидав. А ще - здоровенна довбня з казарми в Дніпрі з написом «зубочистка». Казав, що до скону буде нищити москалів і всіх їхніх посіпак. За загиблих хлопців. За рідний край. За Україну. Отакий він, наш український дніпропетровський «комишовий» Кіт. З характерним козацьким світоглядом. І куля його не брала. Потім, коли ми пересіклися під Новоазовськом, він був вже у складі козацької сотні самооборони, які разом з нами партизанили по полях і стріляли у всяке вороже лайно, яке ворушилось на нашій землі.
ID:
678471
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 17.07.2016 02:08:52
© дата внесення змiн: 17.07.2016 02:08:52
автор: kriwoy
Вкажіть причину вашої скарги
|
