Я пам’ятаю усмішку твою,
Таку відкриту, щиру і звабливу,
І перший поцілунок, і «люблю»,
І, навіть, ніч останню ту, зрадливу…
З тобою ранки зустрічали ми,
Росою упивалися в покосах,
Було нас тільки двоє між людьми --
Ти очі цілував і пестив коси…
Той запах сіна, літнього дощу
П’янить мене, у спогадах, донині:
Я знала, що колись тобі прощу --
Живуть в мені палкі ті ночі сині.
Лиш варто знов зануритись в той час –
В соку отава, мій вінок із маків…
Наповнена, щаслива, в котрий раз,
Як сонцем колосок, зернятка злаків.
Пригадую і срібний водоспад –
Вода холодна, зуби цокотіли…
Впивались ми, були над світом - над
І душі наші в чистоті говіли!
Пройшли ми шлях у квітах, валунах,
Тримаючись за руки міцно-міцно…
А потім влізла межи нас вона –
Пригадую відрядження у Ніццу…
Зайшло враз сонце, що світило нам
І серце розірвалося надвоє…
Сорочку вишиту комусь віддав,
А в джерело – сміттям, вже не напоїть…
Розлука підло заповзає гадом,
Не знаєш де отрута в нім сидить.
Гріхи чужі дірявлять, наче градом,
Тобі ж покути наступає мить…
21 липня 2016
(с) Валентина Гуменюк