Водевіль і безсоння, і ніч, що летить на друзки,
Закосичені мавки в обіймах старих озер.
І натомлені летом тиняються полем бузьки,
Дід, під сивого дуба, недолю свою підпер.
Плаче кобза крізь тишу і рвуться безвольні струни,
Все, що було – в туманах, що буде – розкаже Бог…
Споконвічна офіра прожитому, небу, врунам,
Ревно кланявся старець відлунню важких епох.
То співав, то молився задивлений в ніч безкраю,
Херувими злетілись збирати в траві зірки.
Позолочений місяць,неначе ключі від раю
І до неба – долоні, порепані, шкарубкі…
Чи боліло під серцем? Кристально дзвеніла тиша
І самітницькі думи пройшлись борозною між брів.
По Чумацькій тропі, поміж зорі, все вище і вище
Побрів…
