|
Дорогою додому я все ще нервувала. Хотілось так скоріше почути рятівний дзвінок іноземців. Та телефон поки вперто мовчав. До того ж, потрібно було ще розповісти все шефу. Та, напевно, йому зараз якраз не до цього. Дилема постала перед очима Аліси. Так, потрібно подзвонити. Ні, він зараз зайнятий. Добре, один виклик. Якщо невчасно, то він хоча б бачитиме, що я намагалась. Бо відмовчатись буде зовсім неввічливо. Та й, певне, десь там трохи й переймається. Так що...Ось... Гудки пішли. Я завжди чекаю до п'ятого. Чомусь мені видається, що саме така кількість є оптимальною, щоб тебе почули, якщо хочуть взяти слухавку, і не надто набридати тим, хто аж ніяк не хоче із тобою спілкуватись. І так, почнемо рахувати. Перший...Другий, Третій, Четвертий. І тільки-но я зібралась відімкнутись, як почула знайомий голос:
-Так, Аліс, я тебе слухаю.
-Добрий вечір. Як Ви там? Я Вас не відволікаю?
-Ні. Зараз тільки зачекаю хвильку я вийду на вулицю. Все. Давай, розповідай.
-В впевнені, що зараз на часі? Як там Ваш дідусь?
-Та... Аліс, все не так, як хотілось би... Чуєш, а ти зараз вже вдома?
-В дорозі. А що?
-Та ми просто в лікарні, якраз за рогом від твого будинку. Може, ти зможеш сюди підійти? Просто в мене зараз телефон вимкнеться. А я хочу все від тебе почути. А сама розумієш, зарядити тут зовсім немає де.
-Так, звісно. Я знаю, де це. Вам, може, щось потрібно? Каву? Ліки якісь? Ще щось?
-Ні-ні. Хоча, каву. І якусь пачку цигарок можеш прихопити. Якщо тобі не тяжко.
-Так. Добре. Я хвилин за 20 буду.
-Дякую. Запитаєш в реєстратурі. Якщо мене внизу не буде. Або спробуєш набрати. Просто зарядка майже на нулі.
-Добре.
І я попрямувала в напрямку магазину. Ось, після закупів і короткої дороги, я була вже на місці призначення. Приватна клініка. Досить гарна, як для такого закладу. Шефа довго шукати не прийшлось. Він якраз був у холі.
-Євген Дмитрович... - на геть стурбованому і спантеличеному босі не було звичного обличчя. Він був зовсім виснажений.
-Аліс, дякую, що прийшла. Давай вийдемо в двір, щоб тут не заважати.
І ми попрямували на територію. Там було декілька зручних лавочок. На одній із таких ми і облаштувались.
-Ось тримайте. Це Вам. Кава і круасани. Не знала, ще що взяти. А, так, ось цигарки. Певно Вам з Кариною Аркадівною ще щось знадобиться, тож, звертайтесь.
-Карина вдома давно. Так що не вигадуй. Бери другу каву і розповідай про успіхи. Я хоча б голову трохи розвантажу.
Так я переповіла шефу коротко про сьогоднішню презентацію. Він запитував про якісь деталі. Я відповідала.
-Ось бачиш. Я ж казав в тебе все вийде, зрештою підсумував Дмитрович.
-все тільки завдяки Вам. Бо я б сама точно не справилась.
-Ти набагато сильніша, ніж думаєш. Ти пробач, що так негарно я тебе підвів, ще й відбираю вільний час. Тебе там вже вдома зачекались, напевно. Тож, дякую. Ти можеш бути вільна. Йди відпочивай.
-Та що Ви. Я ж все розумію...
Несподівано на порозі лікарні з'явився сивочолий чоловік в білому халаті. Дмитрович схопився на ноги миттєво і рушив до нього.Я чомусь рефлекторно попрямувала за ним.
-Євген, справи в нас такі, - почав говорити лікар, на бейджі якого значилось Віктор Святославович, - ми зробили все можливе. Стан стабільно тяжкий. Тепер потрібно тільки чекати. Ваш дідусь знаходиться під наглядом. Ми будемо відстежувати динаміку його стану. А Вам краще поїхати додому відпочити. Як щось зміниться, я одразу Вас наберу.
-Дякую, пане лікар. Але я краще зостанусь... Раптом щось буде необхідно...
-Ні! Вам потрібно відпочити. Бо так і Ви станете нашим пацієнтом. Вважайте, що це мій наказ. Дівчино, поясніть своєму нареченому, що тут йому залишатись не треба, і забирайте його, хай прийме душ, нагодуйте смачненьким і дайте відпочити. А як щось зміниться - я до Вас зателефоную.
-Вікторе Святославовичу... - почав щось говорити шеф... та лікар його відразу перебив.
-Нічого й чути не хочу До-до-му! все решта - наші клопоти Ви дідусю здоровий потрібні. До побачення!
І він зник так само раптово, як і з'явився!
А ми попрямували до лавки, де сиділи до цього... Дмитрович був ще більш стурбований. Він сидів, взявшись руками за голову. Лице геть почервоніло.
-Євген Дмитрович... Все буде добре. Вам тільки насправді потрібно виспатись. І відпочити. Ранок мудріший ночі.
-Аліс... Розумієш, я не можу тут його кинути! Він завжди був для мене прикладом! Він же кремінь! Як таке з ним могло трапитись? Лежить. Купа різних проводів, трубочок. Сам не дихає... А я не можу нічим допомогти. Ось поїду додому - на інший бік міста. Як я буду тоді діставатись? А якщо я буду потрібен за секунду?
-Євген, Ви все, що могли вже зробили. Тільки не треба так побиватись. Все ще буде добре. Він тут трохи перепочине, здоров'я підправить і все налагодиться. А Вам треба насправді відпочити.
-Я не знаю... Мені просто страшно...- і із очей чоловіка потекли сльози...Він, звичайно, намагався це приховати...Але виходило кепсько.
-Так все, заспокойся! Точніш,заспокойтесь - вирішила припинити всі це я. - Давайте так, тільки зрозумійте мене правильно. Ми можемо піти до мене. Це ж зовсім поруч. В мене там є канапа. І душ. Звичайно, не номер люкс. Та зручніше, ніж на кріслі в палаті, чи тут на лавці. І Ви в будь-яку хвилину зможете повернутись.
-Аліс, мені якось ніяково. Ти тут до чого? Та ні, так не можна.
-Так, все. Сьогодні Ви мені винні - так що будете слухатись! Пішли!
-Ну, дивись, як знаєш.
І ми попрямували до мене додому.
ID:
680968
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.07.2016 02:15:49
© дата внесення змiн: 31.07.2016 02:15:49
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
