Ми тонемо тихо, сумирно і так непомітно...
Лиш кілька десятків людей залишилося жити.
Ми стали сім'єю, знайомими, аби зігрітись,
Та лиш не спалитись.
Нам тяжко подумати - що вони там збудували?
Новий Вавилон чи в'язницю?
Та суть однакова.
Надходили хмари, які нас ще не покидали
Й вели на розмову.
Чужий край... Та де вони будуть вважатись своїми?
Чи тепло зустрінуть їх ті, хто був другом до бою?
В нас зорі заховані в тьму, бо в нас геть інший вимір -
Зажури та болю.
На місце чиновників тихо сповзають мутанти,
На місце багатих тепер хижаки наступають,
А бідні залишились бідними в своїх палатах
І мертве тримають.
Мутанти хитрують, а також міняють свій намір
І з цього отримують вигоду, ми - лише неба
Краплину і жменю повітря. А часом до тями
Прийти вам не треба?
Хоча цього точно не буде - з'їдять чи зламають,
І це вже не жарти.
Коричневе небо над нами...
Зникають поля і ліси, на яких жили зграї...
Туман закрив браму.
Ще мить - і вже наші сусіди напали на плем'я.
Таки відгадали, де дівчина бігти хотіла.
Ніяк не хотів я її відпускати від себе,
Та забракло сили...
Усіх повбивали, а дівчину взяли під варту.
А ні... Не усіх... Дощ кропив спраглу й немічну землю,
А я, перебитий, безсилий, не прагнув здаватись,
Тримався, мов скеля,
Та зрештою впав не лиш тілом... Погас мій Ярило...
Вона вже... далеко...
а я...
не зумію...
піднятись...
Нікого... з живих...
не послухалось... тіло...
боліло...
Змогли...
порубати...
10.08.16
Думаю Оскар все ж тобі світить 
... 
