Ми з пробаченням,
Відчаєм, плаченням,
Як то бувало колись.
Вона обіцяла зі значенням
В перламутрових, золотих
Сходах сонця отих.
Так ніби з очима дитячими,
А цілувала без них.
І кохав-то, дуже.
Вже і якось сутужно,
Кричав би: "Змирись!"
Вона ж цілувала без значення
І все стало - "колись".
Я благав дати руку,
Щоби без муки.
Вона з літака - і в розлуку,
Чи ж в неї немає святих?
Благав про прощення,
Благав про вінчєння
Клітин її духу самих.
Вона ж бо без значення,
Які передбачення?
Ти стала чужою з чужих!
