У неї – наче крила за плечима,
Слова із уст, – як та жива вода.
Він дивиться на світ її очима,
Немов з небес Вона – легка хода…
Краса її заполонила душу –
Не мріяв, навіть, вишукать таку.
Дарма, що час від часу та й – «на сушу»…
Кохана любить правду, хай гірку…
Щасливий, може ні – і сам не знає,
Цікаво з нею кожен день прожить.
Матеріальне жінку не займає,
Вона над світом грішним цим летить.
Йому б іще до тих висот піднятись,
Душею чистою ввібрати час,
І наодинці вже собі признатись:
Господь так дивно всіх парує нас…
Чомусь її завжди йому бракує,
Бува, розлука вскочить на два дні…
Підносить вгору доля чи жартує –
Відчути поруч, навіть уві сні…
Якщо не стане, боронь Бог, що буде?
Невже застелиться пітьмою світ?
Від щастя нині розпирає груди:
Кохана жінка – то найкращий квіт!
23 серпня 2016
(с) Валентина Гуменюк
"Господь так дивно всіх парує нас..."Ваш вірш нагадав мені одну пару:Наталя Ужвій-Євгеній Пономаренко-
театральний тандем театру ім.Франка.Він був у Неї закоханий і після смерті,проживши ще цілих 10 літ...