Ніхто ніколи не скаже, що у тебе на душі.
Допоки оте фіолетове гроно висить в небутті.
Каяття пофігізму під маскою - Щирі?
Ні, це мабуть радіохвилі.
Так, ми мости, ми телевежі,
Все тягнемо пруття в далекі безмежі.
Мов доня, яка знає, що батько вмирає
Пробачте, іронія.. продовжимо далі.
Усі ми ховаємось, із чужими зближаємось
А рідних, найближчих частіше цураємось
Чи правда що брат не піде на брата?
Ой, вибачте, не моя правда клята.
І знову вернемось на радіохвилі
Чи помічали ви наскільки ми сильні?
І комічним скоріше за все буде те,
Що без іншої вежі звучання не те.
Та думка в мені виникає щодня.
Чому ж так довго продовжує гру зима?
Усі ми в сніжниці, танцюємо вальс..
Від самого початку і до різкого кінця.
Політ цих думок поглинає цю тишу,
В якій вже змішалося праведне з грішним.
Та невже всі ми просто те кляте каміння?
- з яких вибудовують багрове хотіння.
Тягнемо й тягнемо від головної вежі
Мас-медіа, радіо, маркети, преси..
Мов зомбі і що задоволений ти?
Поїдаєш мізки близькі до чорноти.
Кінець, кінець, скоро буде кінець.
І відімкнуть рубильник нових телевеж
І невже ми отримаєм те що хотіли?
Впаде тіло на землю благої дитини.
Ця дитинка все йтиме і йтиме вперед.
Й самосуд чекатиме її тепер,
Адже новину не сприймуть ніколи
Нову думку, що прагнула миру й свободи.