Людина приходить з нізвідки,
Раптово, неначе гроза,
Приходу її стає свідком
Лише світанклва роса.
З забутого богом вокзалу
Людина виходить під дощ.
Запитаний шлях їй вказали
Між битих брудних огорож.
В кишені розгулює вітер,
Потічки води на плащі,
В блокнотику в'язанки літер -
Людина до когось спішить.
Приходить - а там не чекали,
Забули, не вірили в день.
Не знали, нічого не знали,
Що якось людина прийде.
Прийде, і одразу тепліше,
Та так, що не вистачить слів,
Говорять до нього тихіше
Найщиріших людських голосів.
Людина ухопить за душу,
Підлатає, зашиє, приспить,
Каменюку з душі легко зрушить,
І собі забере - хай болить.
А коли ніч зайде на посадку,
Із кишені хтось витягне ніж,
Полосне по людині за чарку,
І втече, лише двері навстіж.
І людина та піде внікуди,
Хоча, врешті, нізвідки й прийшла.
У поетів трапляються люди,
Що гуляють по лезу ножа.
