І знову дорога. Автобус, літак, електричка
Чолом до вікна притулилася доня маленька.
Ще раз оглянувся: "Не плач, витри сльози із личка,
Я скоро повернусь... повернусь до тебе рідненька".
"Не йди, - шепотіла. Зостанься зі мною татусю,
Ти знаєш, як я за тобою скучаю і плачу.
Ну хочеш, я ляльку тобі подарую Марусю,
А хочеш - віддам тобі сумку рожеву дівчачу..."
У батька робота. Тайга, кедри в небо, як свічки,
Ти лиш пам’ятай його рідне маленьке дівчатко.
За рік підростуть твої гарні біленькі косички,
За рік він приїде до тебе, сумне янголятко.
«Я знаю, мій татку, ти будеш зі мною щонічки,
Твій светр голубенький під ковдру собі заховала».
Забігла в кімнату і светр притулила до щічки.
Здалося маленькій, що татка в ту мить обнімала.
Дороги, вокзали… Роки за роками, як річки.
І зустрічі були, й розлук було в неї чимало…
А светр голубий, татків светр, що у шафі на плічках
Ще пахне дитинством і батьком, якого чекала.
Оксана Максимишин-Корабель
21 вересня 2016-09-21
Португалія