Попереду тільки далека дорога додому...
До дому, якого нема або вже не існує.
Побили поранення, рани, доб'є душу втома...
Чи добрий керунок?
Підводься! Підводься! Тобі не потрібно лежати
Й чекати, допоки земля приголубить й відніме.
Хоча чи є сенс віднімати? Я втратив всі факти,
Я став поколінням...
Я став поколінням, яке не згадає нічого...
Мене можуть також забути, але це навряд чи.
Я падаю вгору... Я падаю вниз... Та чого ми
Лишились незрячими -
Я разом з очима? Чого я не бачив ніколи?
Можливо, нового порядку. Але ж він існує
Тепер! Тому треба терпіти і йти попри болі,
Ще свіжі та юні.
Трава геть потовчена... Значить, там були вояки
Або десь поблизу є хата. Піду, бо ідей більш не маю.
Минали повз очі комахи, дерева і балки -
Куди йду, не знаю...
Здається, я завжди блукав от такими шляхами,
Та іноді навіть не там, де я борюся нині.
І в підсумку міг забродити у хащі, у ями,
Яких не просив я!
Сил знову нема... Ноги ледве волочаться... Ледве...
Туман покриває всі області країни й мозку...
А рани ще дужче печуть, наче влили між нетрі
Гарячого воску...
А хата вже поруч, та, певно, нікого не буде...
Один серед темряви. Небо і так непривітне...
Не впевнений я, чи зробили колись ляльку вуду,
Та болі всі - звідти.
Ніколи не прагнув, щоб мною хотів керувати
Хтось вищий, ніж я. Бо я сам є господарем в хаті.
Лиш тільки твої спраглі очі мою вип'ють кварту,
Аби всього мати.
Я краще посплю... Мені тільки полегшає... Справді...
Всі справи нехай кину в кут і залишусь не з ними...
Та досі так хочу до тебе, що не можу спати...
Заснув.
Не той вимір.
23.09.16
..."Я став поколінням, яке не згадає нічого..."
Пропали смайлики, на жаль..., а слів замало, щоб сказать...
Та знаю точно, що буду перечитувати, як і попередні...