Якось нас небо усіх прокляне
За те, що ми, смертні, не любимо осінь
За те, що ми топчемо листя лляне
За те, що за літом сумуємо досі
Що ж осінь зробила поганого нам?
Хіба відібрала щось дуже важливе?
Подумаєш, дощ надворі – не біда
Не з цукру ж. Навіщо боятися зливи?
«Я знову один, я самотня» - хтось скаже
У бідах, розлуках, в нестачі вина
І в нетрях думок нитка злості проляже
Ти впевнений: винна у всьому вона
Ох, вдарить вітрами ця осінь нестримно
За ненависть, що адресована їй
Та ви́знаєш: осінь ні в чому не винна
Вона не надво́рі, вона – в голові.
