|
ГОРДИНЯ
Майже півроку Остап, в буквальному розумінні цього слова, днював й ночував під дверима редакції. Боже, як він мріяв потрапити сюди на роботу. Молодий журналіст знав не лише імена й псевдоніми всіх кореспондентів, а й по-батькові увесь технічний персонал. Редактор Ігор Петрович йому снився ночами. У снах редактор завжди сидів у шкіряному фотелі. Його жаб'ячі очі, над якими не було вій, дивилися крізь Остапа. Хлопець розумів цей погляд по-своєму. Так дивляться на пусте місце. А він і був для редактора пустим місцем. Отаким собі великим нулем без палички.
Кожного ранку Остап наводив марафет і знову йшов туди - в редакцію найчитабельнішого столичного видання. Він мусів там працювати. І крапка. Ну як же інакше: як кажуть, червоний диплом журфаку - в кишені. Бажання працювати є. І що головне - бажання працювати саме у цьому журналі.
О, диво, на тисячу перший раз Остапові пощастило. Секретарка Вікуся, якій він носив чоколядки й дивився багатообіцяюче в очка, шепнула: шеф в доброму гуморі. Швидко заходь.
- А, знову ти... А день розпочинався так добре...
Одначе, в голосі шеф-редактора не було знайомих категоричних ноток. Тому Остап набрався смілості і на одному диханні випалив:
- Хочу працювати у вас. Це мрія всього мого життя. Не пошкодуєте...
- А візьму... Знай мою доброту. От лише пройди стажування.
Остап з радості мало в обморок не гримнувся. Кров з ніг бухнула в голову. Почервонів, як печений рак. І певно тиск підскочив, бо почало гупати в голові. Дивом втримався на ногах.
Редактор мило посміхався. Остап, хоч і був у передінфарктному стані, але десь на підсвідомому рівні зрозумів: так всміхається удав, коли хоче проковтнути кролика.
- Візьмеш інтерв'ю в художника Н. Виконаєш редакційне завдання, вважай, що ти у штаті. По-руках?
Ігор Петрович протягнув свою маленьку і спітнілу руку з ідеальним манікюром. Остап ще встиг подумати: зараза, певно окрім ручки й цигарки в руках за своє життя більше нічого не тримав.
Це був крах. У цьому кабінеті із великим дубовим столом мрії молодого журналіста прийшов кінець. Шлюс Параню по коханю, так сказала би його бабуня, якби була жива. Художник Н. ніколи й нікому не давав інтерв'ю. Ще не родився, мабуть, той, який зміг би розговорити мовчуна і самітника ( принаймні, так про нього говорила журналістська братія). Художник був закритим для усіх. Ніхто не знав з ким він живе, де його майстерня, хто його друзі і чи є вони в нього взагалі. Але його ім'я вимовлялося із тихим обожнюванням і трепетом. А картини експерти називали шедеврами. За ними полювали колекціонери.
- А, а мможе в когось іншого взяти інтерв'ю, - ледве видушив із себе Остап.
- Ні, лише в художника Н. Тоді буду знати, що ти щось вартуєш в цьому житті. Ну то що, по-руках?
Остап ледь торкнувся руки Ігора Петровича й вилетів, як корок із шампана з редакторського кабінету.
В приймальній щебетала Вікуся. Пахло кавою. Кореспонденти обговорювали новини. Хтось юнака поплескав по плечу, хтось простягнув руку для привітання. Але він нікого й нічого не бачив, а швидше не хотів бачити. Остап прощався із своєю мрією... Хоронив її, плакав, в уяві клав на могилку букет хризантем і вінок із написом: моїй мрії від невдахи-журналіста, прости-пробач...
Як дійшов до гуртожитку, де ділив кімнату із однокурсником, не пам'ятав. Молодий організм відреагував на стрес по-своєму: впав на цілу добу в сплячку. Та на цей раз снився йому не редактор, а художник Н. Він щось намагався сказати. Але так і не сказав...
З того часу, як Остап похоронив свою мрію, пройшло два тижні. Хлопець вже без мрії, а просто заради принципу, чи просто заради інтересу, шукав у всесвітній павутині, хоча б якусь інформацію про художника Н. Але і "всезнаючий гугл"нічого особливого не знав. Себто знав лише те, що знали усі: фото, рік народження, назви картин, країни, де проходили виставки. А згодом Остап втратив і надію, бо вона вмирає останньою. Він зустрів одного корифея від журналістики. Думав, що хоч той щось порадить. Але чоловік лише махнув рукою. І це означало: не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно.
В суботу вечері зателефонувала мама. Тато впав з горіха і зламав ногу. Лежить у лікарні. Просила терміново приїхати. Пішла чорна полоса в житті. А коли буде біла? Та чи буде?
Квитки, як на зло, в дешевий плацкарт розкупили. Касирка з червоним носом прогундосила: ще є один. В купейний. Берете?
- Та беру. Хіба маю вибір?
..... Якби ще тиждень тому, Остапові розповіли, хто буде його попутчиком, не повірив би. Але життя, подекуди видає таке... Таке видає...
У купе сидів він... Художник Н. Остап відразу впізнав його. Помилки не могло бути.
- Заходьте, молодий чоловіче, не стійте у дверях. Влаштовуйтесь, бо потяг уже рушає, - художник показав рукою на місце навпроти себе.
Якби на місці Н. сидів птеродактиль і людським голосом щось говорив, Остап певно відреагував би спокійніше. Спершу він торкнувся рукою очей. Мо' привиділось, мо' мара... Захотів перехреститися, щоб мара щезла і навіть склав три пальці для хресного знамення. Але чоловік із плоті й крові так щиро всміхався. Привид так всміхатися не буде. Це був справді художник Н. Незвідані Твої шляхи, Господи...
Остап вмостився поближче до вікна. Вокзал залишився позаду. В голові пульсувала лише одна думка: Щастя! Яке неймовірне щастя! Цілу ніч в одному купе із художником Н. Мрія про роботу у відомому журналі почала воскресати. Хлопець вже бачив , як жбурне на редакторський стіл флешку з інтерв'ю. Як колеги-журналісти вітатимуть із вдалим стартом, як бухгалтер видаватиме купку грошей, які в редакції називаються лагідним словом - гонорар.
... Поїзд монотонно перестукував колесами. За якусь годину Остап витяг із портфеля книжку модного польського письменника Януша Вишневского "Самотність в мережі". Відкрив її. Намагався щось прочитати, але нічого не бачив. Букви зливались. Закрив книжку і поклав її на стіл. Художник глянув зацікавлено на заголовок.
- Самотність у мережі. Покоління самотніх людей у мережі... Байдужий світ. Байдужі люди. А може, виною всьому є гординя? Гординя не дає підійти людині до людини. Запитати про проблеми. Допомогти у скруті... Ховай свою книжку. Будемо вечеряти.
Художник витягнув із дорожньої сумки білу скатертину. Постелив на столик. Розвернув із фольги запечену курку. Наломав великими куснями хліб. Висипав з бутля в глибоку мищинку мариновані огірки. І головне - поставив на стіл плящину коньяку. Розлив в одноразові стакани.
- Ласкаво прошу до столу. Сьогодні ми не будемо самотніми в мережі. Будемо просто попутниками. Пригощайся. Кажи щось.
Остап витягнув й свої дві канапки завернуті у фольгу. Взяв у руки стакан із коньяком. Треба ж щось сказати. Бо інакше, як казав його дід Олекса, без тоста буде п'янка. Терміново потрібно було щось проголосити. Але все, що прийшло в голову в ту мить, було: нє во імя п'янки окаянной, а даби нє отвикнуть. І пущай ето благо живітєльноє вольється в переферію тєлєсную! Що й видав на одному диханні. Цей тост його ще ніколи не підводив.
Художник Н. підморгнув Остапові й додав: "Амінь!"
Коньяк був справді знакомитим. А відомо, що "живітєльноє благо" не лише зігріває "переферію тєлєсную", а й робить з мовчунів - балакунів, із боягузів - сміливців, із сумних - веселунів. Ще після "блага живітєльного" незнайомий попутчик стає справжнім сповідником. Так чомусь уже є, що в поїздах легко розповідається про сокровенне. Навіть найріднішій людині не можеш вилити свою душу, а в поїзді незнайомцеві - можеш. Чи не тому, що думаєш: бачу цю людину вперше і востаннє...
Поїзд монотонно постукуючи колесами в'їжджав у ніч. Спати ніхто не збирався. Спальна білизна так і залишилася складеною на краєчку ліжка. Остап боявся навіть кашлянути, щоб не сполохати монолог художника.
- Ти в такому віці, що читаєш "Самотність у мережі". А я уже хочу читати "Біблію". І знаєш, що мене найбільше вразило. Першим і найтяжчим серед усіх гріхів є - гординя. Гординя... вона вбиває і калічить людські долі...
Художник на мить задумався і продовжив:
- Моя гординя вбила його.
... Скільки пам'ятаю себе, завжди щось малював. Мама розповідала, що коли перший раз готувала мене до купелі, давала в руки різні предмети: ручку, гроші, забавку, пензлик. Я обрав пензлик. Та так міцно затиснув його у руці, що по купелі годі було відібрати. Тато гордо сказав: "Буде художник! Дідові гени передались."
Малював я раніше, аніж навчився ходити. Й ображався, коли гості приходили на день народження без подарунків - фарбів та альбомів. Бо лише таким подарункам дуже тішився.
Після школи був інститут прикладного мистецтва. І вже там викладачі розгледіли в мені талановитого художника. З учителями мені пощастило. Особливо із професором Загурським. Це він сформував мене, як художника-імпресіоніста. Професор одного разу зізнався, що хоче реалізувати себе через талановитого учня. В інституті я не бідував, як інші студенти. Мої картини добре продавалися. І саме тоді, у студентські роки я відчув вищість, значущість над моїми однокурсниками. Я не ходив із ними на каву. Бо мені, який чуть не на "ти" говорить самому Загурському, не хотілося кавувати з бездарними однолітками (так я тоді думав про всіх однокурсників). Коли хтось із них просив оцінити свою роботу, я міг засміятися у вічі: "Мазанина! А от я... " І одразу починав говорити про свої картини. Вихваляти їх. Любуватись ними й собою. Якщо хтось не підтримував мене і не говорив на мою адресу хвалебних слів, одразу ставав моїм ворогом. Тепер розумію, що гординя, як ракова пухлина пускала в мій організм страшні метастази... Але тоді я ще не розумів, що смертельно хворий....
Я успішно закінчив інститут і залишився там працювати. Мене не любили студенти. А я не любив їх. Я нікого не любив. Навіть найобдарованішим із них я, наче суддя проголошував вердикт: " Бездарно! Мазанина за яку й цента не дав би."
А потім я побачив її... Ця дівчина перевелась із столичного інституту на останній курс, де я був куратором. Вона була схожою на фарфорову лялечку. Величезні сині очі, рівненький носик, по-дитячому пухлі губки. Ну лялечка, та й годі. І я закохався. А вона в мене - ні. Так буває. Одного разу я попрохав її залишитися після пар. Вигадав якусь "вагому" причину. Вона прийшла. І я признався їй у коханні. А вона сказала, що давно її серце належить іншому. Через нього й перевелась в наш інститут, щоб бути разом із коханим. Вона назвала прізвище хлопця. Я згадав цього студента. Він вчився на іншому потоці. Цибатий очкарик у завжди пом'ятому піджаку. Я через силу усміхнувся і сказав щось на кшталт: бажаю щастя. Але щастя я їм не бажав... Як таке може бути, щоб вона обрала не мене - талановитого, багатого, відомого. А якогось невідомого студентика... Моя гординя не кричала, вона волала - помсти!
І гординя дочекалася свого часу. Очкарик приніс свої картини, хотів щоб я дав рецензію. Не глянувши, я кинув їх у шуфляду. Ну хіба щось гідне моєї уваги може сотворити оте цибате в завжди пом'ятому піджаку? Моя гординя нашіптувала: скажи, скажи йому все, що думаєш про його "шедеври". І я сказав:
- Молодий чоловіче, якщо ви думаєте, що ви художник, то тоді я - балерина. Ваша мазанина годиться хіба для обклеювання сільського туалету. Забирайте документи з інституту і краще займіться вирощуванням помідорів. Більше толку від вас буде.
Юнак стояв із опущеною головою, не знав куди діти руки, запихав у кишені піджака і відразу виймав їх, знову запихав і знову - виймав. Почервонів, з очей котилися сльози. Окуляри запріли і стали сивими. А я стояв над ним, як кат над жертвою. Моя гординя отримала сатисфакцію. І раптом я почув аплодисменти. В аудиторії нікого окрім нас не було. Тепер я знаю, що аплодував Люцифер - покровитель гордині. Він вночі мені приснився. Сидів на троні, тримав на колінах якусь бридку, зморщену в страшних струпах жінку. Я підсвідомо розумів, що це вона - моя гординя...
Цибатий очкарик ковтав сльози і ще намагався щось сказати, щось пояснити. Але я вигнав його з аудиторії. А вже на другий день мені повідомили, що студент потрапив в аварію і загинув. Хотів перейти вулицю на червоне світло, бо зір мав поганий, от і не зауважив світлофора. Це був він - цибатий очкарик...
Я витягнув із шуфляди папку, яку приніс мені студент напередодні. Сказати, що втратив мову від побаченого, нічого не сказати. Це був молодий Альфред Сислей чи Клод Моне, а може й Поль Гоген. Його картини жили, вони дихали і вони зачаровували. Очкарик дійсно був талановитим імпресіоністом. Йому рівних не було і він був талановитішим, ніж я. А моя гординя в парі з Люцифером шептали: сховай ці картини, щоб ніхто й ніколи їх не побачив. Найбільший імпресіоніст сучасності - ти. Я поклав малюнки у свій шкіряний портфель, а потім відніс їх додому і сховав на горищі.
В мене було все - гроші, слава, виставки. І вона, ота дівчинка із великими синіми очима, ця фарфорова лялечка. Вона згодом стала моєю дружиною. Але я ні одного дня не був із нею щасливим. Я дивився у її сині очі і бачив там не себе, а цибатого студента в пом'ятому піджаку. І я мстив їй за це. Насміхався, говорив, що вона, як чемодан без ручки: шкода кинути, а нести годі. При друзях міг сказати, що вона нечупара і погана господиня. Он, як м'ясо пересушила. А одного разу вона знайшла на горищі його картини. І пішла. Вона навіть нічого не взяла. Лише забрала його картини. Вночі мені знову снився Люцифер і в нього на колінах сиділа бридка баба, реготала, скакала, як навіжена...
Я не шукав дружину і не довго журився за нею. Лише один раз зателефонував, наговорив розмаїтих "приємностей" і поклав трубку. За якийсь час була друга жінка, потім - третя. Подумаєш, одна сорока з плота, а сім на пліт. Я більше нікого не любив. Жінки одна за одною, як тіні проходили через моє життя і не залишали в душі жодного сліду. І в результаті залишився сам. Бо в цьому світі я любив лише одну людину - себе. Якщо в товаристві хвалили когось іншого, а не мене, то таке товариство було мені нецікавим, ба, більше, я цих людей ненавидів. Метастази пішли настільки глибоко, що я бачив себе великим Гулівером, а десь біля моїх ніг ходили ліліпути. Одним, отим ліліпутам, які говорили приємні мені речі, дозволяв бути біля себе, а інших просто ігнорував. Тепер розумію, що в той час і художник з мене вже був нікудишній. Я змішував розмаїті кольори фарб і просто ляпав їх на полотно. А потім видумував історію того, що там намальовано. Піднімав догори вказівний палець, витримував паузу, робив загадковий вираз обличчя і говорив: а ви знаєте, як виглядає підземне царство. Ліліпути протирали окуляри, вдивлялися в мою мазанину і згідливо хитали головами: так, це черговий шедевр великого художника. Ми вдячні долі, що живемо з ним в один час. І тільки одного разу на виставці у столиці малий хлопчина на увесь голос сказав: "Тьху, та я такі картини щодня десятками можу малювати." Ліліпути на нього зашукали і виштовхали із зали.
Ха-ха-ха реготався Люцифер. Бридка баба танцювала перед ним, як остання розпусниця. Люцифер протягнув мені старий манускрипт і голку.
- Коли пальця, підписуй кров'ю. Про тебе заговорить світ. Підписуй, підписуй, не втрачай свого шансу. Ти будеш великий, ти будеш відомий на увесь світ. Ти вже наш...
"Не хочу, не буду" - закричав я. І одразу прокинувся. Ну й насниться ж таке. Мене сильно боліла голова і била пропасниця. Мабуть, захворів. Тоді між життям і смертю я знаходився майже три місяці. Температура під сорок, викручувало кожну кісточку. Я ледве міг встати, щоб запарити собі зелений чай. Телефон лежав поруч. Я щодня дзвонив до тих, які ще вчора клянулися мені у відданості й любові. До тих, які дякували долі, що живуть зі мною в один час. Я благав їх прийти, порятувати мене. Не прийшов ніхто. Один збирався у відрядження, в іншого теща захворіла, ще хтось мав зустріч з інвесторами. Нікого... (Уже пізніше я дізнався, що в той час вийшли дві статті, які розгромили мої останні роботи, як кажуть в пух і прах. А ще хтось пустив плітку, що я вже не жилець.)
Так можна вмерти й ніхто не буде знати, - подумав я і набрав номер її, отої дівчинки із синіми очима, яка була схожа на фарфорову лялечку. Яка колись була моєю дружиною... В ту ніч вперше снився мені сумний Люцифер. І бридка баба, на ім'я Гординя була сумною.
Колишня дружина одразу приїхала. Вродлива, як колись і така ж покірна та мовчазна. В її синіх очах не було, ані тіні докору. За тиждень мені стало набагато краще, температура спала, пропасниця вже не мучила. Сама присутність цієї жінки додавала сил боротись за життя. З її рук навіть проста вода мала інший смак. Я розумів, що це смак життя. Мого нового життя. Ні, вона не залишилася зі мною, хоч як я її не благав. Вона лише сказала:
- Мушу бути біля нього. В нього більше нікого крім мене немає. Ходжу кожен день на могилу, доглядаю за нею.
Вона поїхала. А я щоб заглушити смертельну тугу, взяв мольберт і фарби. Тоді я й намалював оту картину, яка обійшла увесь світ. Я так її і назвав - "Туга". Картина була продана на аукціоні за великі гроші. Це був мій перший внесок у фонд, який я організував і назвав його іменем. Фонд й донині підтримує молодих художників.
Завтра буде десять років, як він загинув. Відтоді, як я одужав, кожного року в цей день їду до нього на могилу. Тільки я і вона, дівчинка з великими синіми очима, єдина жінка, яку я кохав у своєму житті.
Люцифер дав мені спокій, більше не снився.
.... За вікном уже був ранок. Художник почав збирати свої речі. "Через двадцять хвилин моя станція", - сказав тихенько. Подав Остапові міцну руку і вийшов у тамбур. За дві години й Остап був вдома. Здорожений, невиспаний, голодний кинув наплічник у кутку коридора, поцілував маму, взяв сумку з нотбуком і зачинився у батьковому кабінеті. Цілий день він писав. Витягував із пам'яті все, що розповів йому художник. Боявся пропустити, навіть найдрібнішу деталь. "Оце сенсація! Оце буде бомба! Всім носа втру. Нікому не вдавалось розговорити цього самітника, а я зміг," - тішився Остап.
Батька в лікарні він так і не відвідав. Писав до глибокої ночі. Здавалося, що хтось йому диктує. Встигай лише нотувати. Ще жодного разу не писалось так легко. Записав на флешку. І вже ополудні поцілувавши маму, пробурмотівши про невідкладні справи, запевнивши, що наступного тижня приїде надовго, побіг на залізничну станцію. Мама ледь встигла всунути в руку сумку із домашнім провіантом, а в кишеню товстенький конверт із гривнями.
За годину Остап вже сидів в поїзді. Йому пощастило вмовити молоду провідницю взяти його за символічну плату у своє купе.
Цілу ніч Остап майже не спав. Лиш закриє очі і вже бачить, як із заздрістю дивляться вслід імениті журналісти. Як сам редактор - Ігор Петрович, запопадливо бігає довкола нього. Як він дивиться на Остапа своїми жаб'ячими очима, над якими немає вій, мов на птаха високого польоту. Остап боявся за флешку, наче за найбільший скарб у житті. Щоразу пхав руку до кишені і мацав, чи вона на місці. "
"Ну, ти їм тепер покажеш, ну, ти їм всім носа утреш. Будуть знати, хто такий Остап. Тепер до тебе тільки на ви і пошепки," - чийсь твердий голос гудів в голові, як набат. Остапа, аж голова розболіла. До редакції він уже не йшов, а біг. Секретарка Вікуся пила каву, звабливі парфуми Versace Eros навіювали зовсім не робочий настрій. Але Остапові було не до Вікусі. На цей раз її флюїди не перетиналися із його. Він уже хотів зайти в редакторський кабінет, але Вікуся зупинила його.
- Слухай, тут приходив один чоловік, який продавав різні смішні статуетки. А ти знаєш, що сьогодні за день - 11 вересня і твої іменини.
"Точно, як я забув?", - Остап ляснув долонею в чоло. Сьогодні ж одинадцяте вересня. З мене шампанське. "А знаєш, що твоє ім'я означає стійкий? - не то спитала, не то ствердила Вікуся. І в мане для тебе, Остапчику, маленький подаруночок. Вікуся простягнула мені красиву коробку. - Подивись, подивись, правда, який гарний?" Остап відкрив коробку. На нього дивився він - Люцифер. Це була лише його гіпсова копія. Але це був він. Його очі. Очі, які сміялися і горіли якимось страшним вогнем... Остап глянув на Вікусю і злякався. Лише на мить, на коротку мить проти світла сиділа не молода і зваблива дівчина, а гидка стара бабище. Вона хотіла кинутись йому на шию. Остап з переляку заплющився. А вже за хвилю, коли знову насмілився відкрити очі, побачив милу Вікусю.
"Дай води, пити хочу" - попросив секретарку. Вікуся налила з графина повний стакан. Остап витягнув з кишені флешку і опустив її у воду. І швидко вийшов з приймальні. Коробка з фігуркою Люцифера залишилась на столі...
Оксана Максимишин-Корабель
8 жовтня 2016 рік Португалія
ID:
693192
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.10.2016 15:41:37
© дата внесення змiн: 08.10.2016 15:41:37
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
