Зараз
Ми приїхали. Я першим вийшов з дверей і направився в під’їзд старого будинку. Аліна та Саша не поспішаючи пішли за мною. Перед очима стояла картина на кладовищі. Сьогодні ховали обох працівників лікарні, що їх вбив Тарас. Вина все ще лежить на мені тяжким тягаремм. Але ніколи жаліти про це. Мені потрібно було зробити ще дещо…
За день до.
Квартира була просторою. Це було видно з того, що в ній царювала на півтемрява. Вікна замішані шторами. Повітря було затхлим, видно житло довго не провітрювали.
- Може він вже того? – пошепки запитав Марко – копита відкинув.
Я не відповів. Хотілось би сподіватись, але смерть Саші я побачив не просто так. Тарас все ще був всередині, живий, хоч нехай і не зовсім здоровий. Але від того не менш небезпечний. Квартира представляла собою кімнату студію. З одного боку кухня, з іншого спальне ліжко. Посередині скляний стіл та стільці. Марко знайшов вимикач і клацнув. Загорілось світло…
Лезо ножа зблиснуло всього за сантиметр від моєї шиї. Сам не знаю як, але я ухилився. Тарас з тваринним риком хотів повторити напад, але Марко став на заваді. Тепер я розумію, що це була хороша ідея, увімкнути світло. Інакше зараз в квартирі на два трупи стало б більше. В Марка звідкись з’явився кастет. Лице Тараса прийняло суттєві зміни, коли марко вперіщив йому в вилицю. Я ж схопив того за руку з ножем. Тарас загарчав, під-натиснув і ось ми троє в періщились в стіну. Від удару об неї в мене вибило дух і впав на землю. Тарас між тим притис Марка до стіни та намагався пропхати ніж тому межи очі. Марко пручався як міг, але ніж поволі підступав до очного яблука.
Я піднявся і вдарив Тараса по раненій нозі. Це збило його з ніг та зменшило шанси Марка стати піратом. Марко не розгубився і привітав падіння Тараса чоботом в лице. Той від болю схопився за лице і відкотився його кров розмазалась по плитці на підлозі.
Тарас піднявся. Виглядав він не найкращим чином, але не варто було обманювати в оману. Біль та травмована нога майже не заважали йому. Ніж лежав на підлозі переді мною, але я не поспішав його піднімати, щоб не втратити з виду того психопата.
- Двоє на одного? – запитав виплюнувши зуб та витираючи кров з носа – бачу чесність для вас пустий звук.
- Хто б казав?
Марко плюнув в його сторону таким чином намагаючись спровокувати, але Тарас, хоч і був останнім психопатом, на це не повівся.
- Тебе ніхто не врятує – я не зміг промовчати – ти не втечеш.
Тарас зареготав. Його погляд не сходив з нас, але він не переставав сміятись. Сміх був дзвінким, чистим, щирим. Хто б міг подумати, що власник такого сміху страждає від голосів у власній голові, що так і шепчуть йому: «Вбий. Вбий».
- Ти сам прийшов, сам потрапив мені в руки після того, як я намагався тебе вбити – сказав він – а тепер говориш, що я не втечу.
Ми з Марком переглянулись. Він таки чекав нас. Тарас ж скористався нашою неуважністю, кинувся на кухню. Ми кинулись за ним. Якби не його нога, він би добіг до стійки з ножами швейцарської сталі. Марко схопив його за футболку. Та затріщала і почала рватись по швах. Я щосили вдарив його в тім’я. Зазвичай такий удар вирубає, чи покладе на землю, але Тараса лише похитнуло. Він розвернувся, щосили вдарив мене під дих. Заламав руку Марку, підсунув його до себе і вдарив головою в лице. Тоді вдарив мене в лице, але вже коліном. Ми обоє розтягнулись по підлозі. Тарас ж стояв на місці, тримаючись за потилицю. Його погляд поплив. Лікоть в тім’я поволі робив свою справу.
З мого носа вже вкотре за останній час текла кров. Щока горіла. Марку теж дісталось, але він вставав. Я теж не збирався відлежуватись в сторонці. Організм все ще не відновився від всіх травм, і саме в такі моменти найкраще відчуваєш, наскільки по дурному інколи ризикувалось та вироблялись травми. Якраз тоді, коли мозок вимагає від тіла максимальної віддачі. Якби в моїх кісток та м’язів були голоси, квартиру Тараса вже наповнило б хором страждальницьких охів та ахів. Ану тихо там – довелось би мені заткнути їх.
Я все ж встав. Ніколи до цього не розумів, але в такі моменти сила волі ні до чого. Я піднімався на злості та азарті. Азарт від того, чим ж все закінчиться. Злості, закінчення хотілось на свою користь.
Ми знову кинулись на нього. Тарас став в боксерську стійку. Кілька ударів і нас з братом повело в різні боки. В Тараса був талант. Рухався він неправильно, але настільки природньо, що це здавалось неймовірним. Так продовжувалось ще кілька разів. По одному ми з Марком не могли з ним справитись.
- Давай, як в дитинстві – тихо сказав Марко.
На моїх губах заграла посмішка. В дитинстві ми часто бились проти когось. Дісйно брати, не те що зараз. Але його слова немов повернули нас в дитинство.
Марко зробив крок вперед. Тарас не став тягнутись по ніж, замість цього він замахнувся, цілячись тому в лице. Марко відтягнувся назад. Я ж тим часом зацідив ногою в коліно і відскочив, щоб Тарас і мене не дістав. Його повело, Марко ж в той час зацідив кулаком в сонячне сплетіння. Цього разу Тарас приготувався до мого нападу, але Марко схопив його за плече, коли той повертався до мене. Я зігнувся і зацідив кулаком в пах.
Все, такого він не міг перенести. Тарас зойкнув та повалився на землю. Марко відвісив копняк по ребрах. З грудей небезпечного вбивці психопата вирвався кашель. Бій було скінчено.
- І що тепер? – Тарас розтягнувся по підлозі.
Я мовчки вдарив ногою його в скроню. Тарас обм’як.
- Поспи – я сам здивувався, якою жорстокістю повіяло від мого голосу.
- Ти як? – Марко сів на стілець перевести дихання.
- Відчув себе старим.
Я почав оглядати його кімнату. Кілька фотографій в рамках лежало біля ліжка. Я поволі підійшов і почав їх оглядати.
- І не кажи – підхопив мій брат – ми вже не молоді студенти. Все дається взнаки.
- Ага.
На першій фотографії були Тарас, його дружина та донька. Дружину не можна було назвати красунею. Донька ж була зовсім маленькою. Але на фото вони були усміхнені. Де б не було зроблене фото – вони були щасливі. Вони були сім`єю. А що в мене? Брат з незрозумілою жагою гратись в Ісуса. Але все ж мій брат. Ми таки любили одне одного, хоч просто не могли цього показати. Ми – брати.
- Знаєш, що саме цікаве було в роботі на Соколовського? – Тарас знову подав голос.
Марко підірвався з стільця. Я від несподіванки впустив фотографію. В кімнаті почувся тріск від розбитого скла.
- Спитай свого брата, як загинули ваші товариші.
- Замовкни! – крикнув Марко.
- Тебе ж не було поруч, правда? – Тарас не зводив з мене погляду.
Мене дійсно тоді не було. Спочатку Геральт, потім Антон. Про їх смерть я дізнався від Марка та Карини.
- Про що він говорить? – запитав Марка.
Мій брат не видав себе. Всього мить знадобилась йому, щоб зобразити здивування. Але цього мені було достатньо. Тарас, хоч і частково, теж говорив правду. І Марко зрозумів, що я зрозумів.
- Для Геральта ми були піддослідними кроликами – сказав він.
Кілька років я вважав себе винним в їх смерті, бо повів за собою.
- Я думав це Соколовський…
- Вони ніколи не були ворогами – Тарас спробував піднятись, але Марко наступив йому на долоню.
Той загарчав, було видно, що він стримує крик. Я ж ошелешено переводив погляд з одного на іншого.
- Він хотів продати свої дослідження про нас та делірій – пояснив Марко – тим від кого ми колись ховались.
- А Антон?
- Так – простогнав крізь біль Тарас – А Антон?
Марка перекосило від суміші ненависті та розгубленості.
- Він підсів на делірій – пояснив Марко – він ставав небезпечним.
- І хтось збільшив його дозу – скрикнув Тарас.
Долоня не витримала. Почувся хрускіт. Не треба було мати медичну освіту, щоб зрозуміти, що це перелом. Я показав пальцем на Тараса.
- Ось чому ти вирішив здихатись його? – запитав брата.
- Ніби ти не хочеш?
- А якби він і той, кого я шукав були іншими людьми?
- Але вони не інші люди! – Марко зірвався на крик.
Тарас отримав ще один копняк під ребра.
- І знову ми повертаємось до вибору – захихотів він незважаючи на біль – що ти вибереш, Макс? Психопата, чи психопата?
- Вибір очевидний – холодно відповів Марко.
- Невже?
Вони обоє уставились на мене. Час наче втратив свій плин. Вся ненависть більше не могла утримуватись на околицях підсвідомості. Нехай вона вийде, виллється і зникне…
- Що тут думати?
Я швидко покрокував до них. Марко завбачливо відступив. Я дістав з кишені склянку делірію. Підійшов до Тараса. Перевернув його на спину.
- Ти проеціював своїх демонів на невинних людей - сказав йому – ти вбивав їх від свого божевілля.
Схопив рукою його за шию і влив залишки делірія йому в рот.
- А тепер відчуй своє безумство сам – з ненавистю сказав йому.
Очі Тараса широко розкрились, а тоді стали скляними. Він вже не бачив мене. Коли я піднявся, він посміхався.
- Мабуть йому добре, де б він не був – сказав Марко дивлячись на його посмішку.
Я не відповів. Мені хотілось так само поступити і з братом, але делірію при нас більше не було. Ми стояли над Тарасом, чия свідомість була вже деінде, лише не тут.
- Нам час іти – тихо сказав Марко.
- Знаю.
- Макс, я…
- Ти нічим не краще за нього, так що замовкни. Ти і з Сашком хотів так поступити, і з Лілею.
- Але не з тобою – Марко поклав мені руку на плече – ти мій брат, я б ніколи…
- Заткнись.
Він похапцем забрав руку. Але я все одно чомусь вірив йому. До сих пір не знаю чому. Може просто хотів вірити.
- Більше не з’являйся в моєму житті. Ніколи, інакше я зроблю з тобою те що й з ним – кивнув на Тараса. Тепер ти сам по собі.
Я не чекав його відповіді. Марко не відповів нічого навіть коли я вийшов з квартири.
ID:
693712
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.10.2016 02:07:54
© дата внесення змiн: 11.10.2016 02:07:54
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
