Ми вже ніколи не станем молодшими,
серце крається, серце рветься.
На свято життя ми як гості запрошені,
все минає й воно минеться.
Ми вже ніколи не втратимо втрачене,
сльозами вчинки у вічність канули.
Розум у совісті просить пробачення,
сипле виправдань кислі гранули.
Ми вже ніколи не будем народжені,
криком тишу вже не заглушимо,
мертві тіла назавжди охолоджені
будуть покинуті вільними душами.
Двічі вмирати також не будемо,
світло згасне, струна порветься.
Рідні поплакавши згодом забудуть нас,
зарубцюються рани на серці.
Ми вже ніколи не будемо жити,
кожен подих - це крок до смерті.
Треба спішити любити й творити,
доки дороги життя ще не стерті.
12.10.2016р. Геник Лис
