Нервово сіпнулась рука,
Щоб тицьнути його в обличчя,
Та він замовк, без слів благав,
Щоб зникли кляті протиріччя.
Будь-що, не вірила йому,
Росла, мов гриб, стіна обману…
Навіщо вести боротьбу
І ятрити відкриту рану?
Пішла… А він дивився вслід,
І від напруги серце нило, –
В навалі вибраних доріг
До неї доля прихилила.
Ще мить і зникне силует,
Розтане у людській толоці.
А він стояв безсило, вщент
Розчавлений в жаріні сонця.
