«Усі мають право на щастя!» — сповістили з екранів, і одне за одним на них почали з’являтися обличчя щасливих людей. У них сяяли очі, і голоси їхні тремтіли від хвилювання, коли вони розповідали, як їм вдалося здобути своє щастя: вдало вкласти гроші, знайти чудодійні ліки, викреслити із свого життя тих, від кого не було ніякої користі...У головах тисяч людей застрибали метушливі чоловічки. «Я теж, я теж», — снували думки. «Ти теж, ти теж, — підказували чоловічки й підганяли, — ну ж-бо, роби що-небудь, не сиди. Ти ж чув — ось вони спіймали своє щастя, а вони ж нічим не кращі від тебе. Просто вони діяли. Ти теж це можеш, тільки почни».
І щастя, дійсно, ловилось, бо якщо довгий час уперто ганятись за чимось, воно дає себе наздогнати. Були, звичайно, невдахи, у яких воно, як на сміх, кожен раз вислизало з-під носа, а все тому, що вони надто метушливі. Основна ж частина гідних все ж дістала його. О, йому, щастю, прийшлось таки сутужно! Скінчились часи, коли воно тішилось власною примхливістю й вітром в голові. Сьогодні за ним полювали професійно, озброївшись знаннями з економіки й бізнесу, філософії й психології, культів і релігій, умінням володіти собою, бути конструктивними й мислити позитивно. До того ж усі мисливці за щастям тепер були гарними. На Землі майже не залишилось негарних людей, — адже, добре подумавши, кожна розумна людина може стати красивою.
Загалом, гонитва за щастям, як і будь-яке інше чесне змагання, було явищем схвальним, і у засобах масової інформації всіляко віталось як таке, що розвиває в людях безліч чеснот. Щоправда, часом відчувалась і деяка нервозність. Дехто заздалегідь боявся програшу, а програвши, впадав у відчай, тому що тепер — усі знали — у програші винен тільки він, а не хтось інший. Це зрозуміло; але й серед переможців чомусь траплялися випадки розчарування й глибокої депресії. Це вже було дивно. Втішало тільки те, що перед тим, як зневіритись, вони усе ж встигали дати телевізійне інтерв’ю тремтячими від радості голосами. На їхнє місце, як тільки воно звільнялось, завжди знаходилось безліч охочих, так що змагання не припинялось ні на мить.
Ні на мить...Якщо загасити екран, то ця мить настає. Тоді береш у руки стару порцелянову чашку із тріщиною і п’єш із неї чай, дивлячись не на тріщину, а на листя, намальоване навколо неї. Коли п’єш чай, необов’язково думати тільки про приємні речі. Можна, приміром, думати про людину, необхідність сутички з якою неминуча, але сама думка про це гнітить. Можливо тому, що ти одна і обстоювати мусиш тільки себе, а це завжди підрізає крила.
У чашці має бути тріщина, тому що нічого в світі не є досконалим, але чай із неї п’ється, і життя пропускається крізь себе, не зрушивши чогось важливого. Прозорість чашки, прозорість миті, глибинна сталість світу... А метушливі чоловічки приходять і до тебе. Вони галасують, і стрибають, і підганяють, і просять. І ти би хотіла піддатися їм, щоб бути, як усі, але не можеш, тому що ти — берег, на щастя чи на біду.Можна прискорити течію ріки, можна її збурити й підняти рівень, але берег зрушити з місця важко. Він поза змаганням. Він дає притулок усьому, що викинуте морем і людьми. Він приймає тих, хто його топче, і кожну мушлю, винесену хвилею з океану — пам’ять про відцвіле життя. І якщо коли-небудь хтось викине стару чашку, він також її прийме і назавжди збереже у своїх пісках, як є — замовклу, недосконалу, із листям навколо тріщини.
Пригадалися одночасно дві цитати: "Людина дивиться телевізор, а телевізор дивиться людину" (приблизно так, з Пєлєвіна), і "Синей птицы не стало меньше, просто в свете последний дней слишком много мужчин и женщин стали сдуру гоняться за ней" з Макаревича. І це симптоматично, тому що твір Пєлєвіна (Generation Пі) є практично підручником з маркетингу, ПіАр та галюценогенів, в той час як пісня Макаревича є надзвичайно образним і метафоричним твором. Отут, у Вашому творі, шановна Вікторіє, спостерігається чітка межа між першою частиною, яка нагадує казку або притчу, і другою, яка більше схожа не роздум. Як на мене, обидві частини достатньо різні стилістично та гідні того, або мати власне життя і відповідні їм фінал або ж початок, в залежності від того, де чого бракує.
А, ще третя цитата: "Человек рожден для счастья, как птица для полета". І четверта: "«Счастье бродит по стране в длинных белых одеждах, распевая детскую песенку: «Ах, Америка — это страна, там гуляют и пьют без закуски»."...
Як бачимо, щастя - доволі болюче питання літератури, а відтак - і життя (ну, це Биков би в такому порядку все розмістив, спочатку щось з'являється в літературі, а потім - приходить зі сторінок в життя"... Добре, щось я розпатякався. Піду краще щастя пошукаю. Яке, Ви кажете, воно?
Твір, дійсно, складається із двох частин, але так ішла думка, тому нічого міняти не хочеться. Про те, що ми більше ганяємося за примарою щастя, вже багато написано, так що тему цю розвивати далі нікуди. Щодо острова, то я не можу виставляти це як зразок поведінки, тому що всі "острови" мають властивість інертності, так що наполягати на такому образі також не випадає.
Відчуваю себе присоромленою, бо Пелевіна не читала, Макаревича також знаю поверхнево. Щодо суперечки серед літераторів, що перше — література чи життя, — то для себе я врешті зробила висновок, що усе-таки життя, але хтось може думати інакше.
Завдали Ви мені клопоту з визначенням щастя. Я думаю, що якщо трохи перефразувати одну з цитат Джозефа Кемпбела, дослідника міфології, якого дуже люблю, можна сказати, що щастя — це те, що приносить нам найбільш гостре відчуття життя, без супутнього відчуття страху або сорому. Цитата з Джозеф Кемпбела звучить так: "“People say that what we’re all seeking is a meaning for life. I don’t think that’s what we’re really seeking. I think that what we’re seeking is an experience of being alive, so that our life experiences on the purely physical plane will have resonances with our own innermost being and reality, so that we actually feel the rapture of being alive.” (Joseph Campbell, The Power of Myth")
