День перемоги за вікном гримів.
З'єднала нас задумлива година...
А він повільно, тихо - він умів -
розповідав, як убивав людину.
Із автомата ворога гатив -
хоч і старався в кожного поцілить, -
мо', лиш поранив? Може, і не ти? -
Лиш падає навпроти тебе тіло.
...Немов зайці, тікала німчура,
вже й не стріляли - не до того вже їм,
бо наші, мов на конях, на "ура"
летять, стрибають в кинуті траншеї.
Біжить піхота - як вода тече, -
але ж добряче покосило роту.
...Чого залишив зброю за плечем?
Та якось так.. аж ворог - ось навпроти!
Устиг: миттєво вихопив ножа,
стрибнув, ударив - певно, в серце вцілив...
Запам'ятала в мить оту душа
смертельний дрож вмираючого тіла.
І що воно таке - одне життя
в страшні часи німецької навали?
Звичайно, що немає каяття:
Він убивав, таж і його вбивали,
Мав автомат - не плуг і не весло,
Обличчя й тіло шрамами порито...
"Ти їх ненавидів?" - "Такого не було.
Була робота - захищати рідне".
Авжеж, нема ніякої вини,
та пам'ять є, бо як її не буде,
це буде перемогою війни
над нами усіма... А ми ж-бо люди.
...Святковий день збігає до кінця,
потроху вже роз'їхалась родина,
а в пам'яті колишнього бійця
знов оживає вбита ним людина...
Дуже хотіла назвати вірш "Нiколи знову", але ж ні...