Усе моє життя не прозоре. Зовсім, ані на крапельку. Я часто, бувало, чув про це од інших – мовляв, який прекрасний сьогодні день – чистий, немов кришталь, що ледь-ледь мерехтить різнокольоровими барвами під промінням весняного сонця. Мене страшенно це турбувало, адже я не міг зрозуміти, чи говорять вони усі напряму. Часто мої знайомі кажуть, що я дуже дивний та занадто замріяний; я й сам знаходжу у цьому дещо правдиве, хоча й досі недостатньо відділився від інших. Я мізкував над цим питанням день у день, ніяк не покидаючи думки про те, що не усе тут так просто. Коли я запитував в матері, що означають її високі, якісь занадто далекі й занадто по-творчому тонкі фрази про прозорість життя і чи дійсно воно таким є, вона лише таємниче всміхалась, не мовивши й слова. Це дратувало мене; я не міг усвідомить, чому не сказати усе як є і не напускати на свій образ такої загадковості. В інших я боявсь запитувати. Іще чого! Вважатимуть мене нерозумним й зовсім пришелепкуватим. І все ж, не міг дійти висновку: інші справді бачать усе прозорим? Як же те – тонкі, сплетені з ледь білої мерехтливої вуалі контури речей, прозорі обличчя, прозоре небо? Чи те все мовилось у переносному значенні? Що означала ота криштальна чистота? Нетлінність, безбарвність, незмінність життя? Та ж те ні крапельки не чудесно! Чому ж усі говорять про це з таким захопленням? Відчував, що у голову лізуть лише дурниці. Схоже, я остаточно потонув у власному символізмі.
Тепер у мене визріли деякі більш конкретні припущення, та все ж я досі у них не впевнений. Як би там не було, моє життя не переливалось для мене відтінками прозорого(а я певен, що навіть прозорість має відтінки) в жодному з розглянутих значень. Чомусь мені видається, що раніше так не було – ну, тоді, іще до прийняття теперішніх незвичних стандартів. Я й досі пам’ятаю той день: мені іще десять, в усіх журналах, газетах, по усіх телеканалах теревенять про дивну новомодну тенденцію – операцію по старінню погляду. Багато моїх однокласників уже встигли й собі помінятись й неабияк тим пишались. Погляд змінювався до невпізнанності: очі ставали якимись похмурими, сірими й змореними, без жодного блиску, жодного вогника. Мені не надто те подобалось, та бажання ні в чому не відставати од інших взяло гору. Операція була дозволена дітям з шести років, хоча те й зараз здається мені суцільним безглуздям. Батьки не були проти, вони також вирішили здійснити цю процедуру. Пам’ятаю, яке то було дивне лікарняне приміщення – довге, просторе, з низькою похмурою стелею й брудно-жовтавими стінами, як от немов слід од давно пролитої на білий аркуш гіркої ранкової кави. Чудна те була процедура, я й досі не можу зрозуміти, навіщо спершу потрібно робити укол у спину. Орудувала якась диво-машина – лікар видавався геть зайвим та непотрібним. Результат спершу мене страшенно налякав, та все ж я одразу із цим змирився – головне, що тепер був таким як усі. Ледь боязко запитав тоді, чи можна буде повернути свій колишній погляд. Медсестра якось оманливо-солодкаво всміхнулась й бридким улесливим голоском мовила: «Ні, це неможливо». Згодом я дізнався, що це все не безнадійно – змінити щось можна самостійно, та дуже важко, лише по-справжньому цього захотівши. Що конкретно потрібно робити, я й зараз не знаю, та схоже, що тепер це не має жоднісінького значення, адже я занадто сильно зблизився із суспільством.
Згодом мода на ту операцію поширилась з неймовірною швидкістю, немов чума в Середньовічній Європі(потрібно додати, що втрат вона принесла не менше). Зараз це – звичний спосіб життя, нічого особливого. Якщо ж ти не дослухаєшся до загальної думки, йдеш проти соціуму, намагаєшся зберегти свої переконання, тобі влаштовують справжнісіньку війну або ж просто холоднокровно відкидають од себе. Людей завжди лякали бунтівники, хоча ті всього лиш бажають залишити собі свій власний природний погляд. Я й сам був таким. Таким…звичайним. Я з гордістю дивися в люстерко на свої сірі безбарвні очі, сам не розуміючи, наскільки вони ідентичні тисячам таких же очей інших «правильних» особистостей. Я не вважав це чимось нехорошим; мене проймав жах, коли в гурті я помічав блискучі, ясні очі якогось місцевого «революціонера». Дивним було б, якби я змінився. І зараз не зміг, хоч як би не намагався. Можливо, всього лише трішки, та й те не моя заслуга.
Якось я знову помітив у школі погляд, який не був змінений операцією. Це було уже доволі незвичним – таких залишилось мало. Він не був схожим на інші: не палахкотів завзятістю й бунтарством, не яснів безмежною енергією та викликом. Він був іншим, зовсім, як і дівчина, якій він належав – я одразу це помітив. Був безмежно здивований – мені сподобався цей погляд. Я слідкував за незнайомкою, старався більше дізнатись про неї, про її захоплення. Її усі уникають і за краще вважають узагалі думати, що її не існує; коли ж заводять розмову, то тільки щоб поглузувати. Вона на те ледь-ледь іронічно всміхається, одповідаючи до неможливості їдко, саркастично й правдиво. Видається, що їй узагалі все одно, що там думають інші – немов вона уже давно змирилась з їхньою примітивністю та недалекоглядністю. Вона відчужена й мовчазна, та ні крапельки не переймається своєю самотністю(чомусь це видається мені істинним). Я хотів заговорити із нею; це бажання з кожним днем усе завзятіше й болісніше розпалювалось в мені. Та щось зупиняло – о, чи певен я зараз, що те було? Її…зверхність? Відчуженість, інтровертність, нетовариськість? Та хіба я не розумів тоді, що їй ні до чого всміхатись?.. Гей, люба щиросте!.. Ти занадто відкрита, занадто незахищена й чудна, занадто по-дитячому наївна. Чи ж є змога в ображеної самотньої дівчини виявляти тебе? Цей крок лише іскалічить!.. О, щиросте – ти не її привілей.
А може, була яка інша причина? Я не був певен у власній тактовності, не знав, чи зможу правильно висловитись, чи не здаватимусь надміру несерйозним? Я…боявся?.. Яка неприродна думка! О, чи ж я зараз можу знайти оті фрази в своїй голові? Я забув їх закарбувати, та й іще тоді не міг до пуття їх розплутать, вдало розподілити. Як би там не було, нерішучість зупиняла мене. Незнайомка зачарувала мене своєю неясністю, своєю незвичайною звичністю – я ніколи раніш не стрічав такого, це було щось нове. Непевність лякала мене; я не міг позбавитися розгубленості.
Якось таки зважився – її погляд видавався єдиним живим серед інших. Несміливо, обережно, поволі – я нерішуче наближався тьмяно-сірими сходинками до її душі. Вона була неймовірно здивована – схоже, таке явище й для неї було до неможливості незвичним. Я не міг змиритись з недовірою, яка пронизувала кожне її слово; не міг дістатись до її істинних переконань, хоча власний погляд їй було непросто приховувать – я бачив його несхожість з своїм. Зрештою, я не міг зробити анічогісінько путнього, щоразу все більше переконуючись у власній бездарності й невмінні усе досконало продумувати.
Я й далі так само набридав їй своїми розмовами; вона відповідала сухо і невдоволено. Невиправний оптиміст і мрійник! Свято вірив у те, що зможу відігнати з її очей полуду розчарування і замкнутості. Я уже бачив(чи те мені просто видавалось?) у її погляді деяку зацікавленість і…доброзичливість?.. Але мене чарувала та незвична таємничість в усіх її звичних проявах. Це додавало більшої надії на можливість здійснення своїх планів.
Вона поступово починала охочіше спілкуватись; слухати її – потопати в густому тумані оманливої невідомості. Я ловив кожне слово, старався копіювати її звички, висловлювання, поведінку. Єдина сліпа мета – її погляд. Вона дивилась на т все з неприхованим подивом(це дійсно було настільки комічно? Тоді я примушував себе ігнорувати власні сумніви). Мовила якось: «Гей, то оце твоя індивідуальність? Ти сам створюєш собі рамки. Я не розумію твого мотиву. Якщо ти іще сам його, звісно, не втратив». Чи мала вона рацію? Вона… Я не знав. Я й зараз до кінця не певний. Як чітко я окреслював власну ціль? Неординарність заради неординарності? Немає сенсу у фальшивому самовираженні – воно сковує тебе в ще тісніші пута, як неприйняття суспільством.
Вона часто ображалась на мене в такі моменти. Казала, щоб просто вибрав собі лінзи й одчепився од неї. Оманлива пропозиція – це було найпростіше. Та я не міг згодитись хоча б тому, що вона ненавидить тих, хто носять лінзи. Такі люди часто з’являються в різноманітних телепередачах, особисто я знаю лише чотирьох таких. Те зазвичай відомі люди або ж просто псевдо-бунтівники – одягають лінзи, видаючи їх за свої очі. Занадто просто. Та й чи є у тому сенс? Придивившись, можна розгледіти тьмяний безмовний сірий погляд – таких однаковий у них всіх.
Усе в мені сплутується. Не можу зараз розібрати, чи мислив хоча би раз щиро й коли почалась моя дивна хвороба. У чому ж справжня суть цього? Бути собою? Як легко мовить! Ким же я є насправді? Жодна моя думка не уникає аналізу, жодна не видається мені правдивою. Ах, яка гармонія зі своєю душею! Я навіть не можу впевнитись у щирості власних принципів.
Тріскаюся, немов емаль од перепадів температури. Гей, досить, прошу! Мені набридла ця нестабільність, що я сам мимохіть спричиняю. О так, я відчуваю, що живий, що не тону в буденній прозорості. Та хіба не можна досягнути чогось більш приємного? Де ти, щасливе безтурботне умиротворення?
Умиротворення…чи не рідня воно тій же прозорості? В реальному житті існує тільки в такому вигляді. Завжди є щось, що нас турбує – ми самі часто придумуємо собі для цього причини. То що ж, я повернувсь до самісінького початку? Не так уже й погано, так легше зрозуміти істинний привід всієї божевільної затії. Адже я й сам перебував у деякій прозорості, не помічаючи того(на те вона й прозорість). Якщо мене почало непокоїти це, можливо, я не такий вже й безнадійний. Я повинен розвинути оту справжню особистість, що зародилась в мені. Я повинен її знову віднайти, стараючись бути собою. І тоді, я певен, досягну гармонії зі своїми думками, не зважаючи на здивування та опір суспільства.
Знаєте, я вдоволений тим, що моє життя не прозоре. Це ні крапельки не цікаво, страшенно виснажливо й нещиро. Жити щасливо можна тільки залишаючись вірним своїм переконанням.
Дивлюсь у дзеркало – мій погляд починає позбуватися сірості.
ID:
699938
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.11.2016 18:51:08
© дата внесення змiн: 11.11.2016 19:43:30
автор: Ірина Мельничин
Вкажіть причину вашої скарги
|
