Народна притча римована мною
Вже віддавна в селі жив старий чоловік.
відав він у житті так багато.
Було слово його - дорогий сердолік,
і умів дід всім правду сказати.
Жив в хатині такій, що штовхни - упаде,
на столі мав лиш хлібчика трошки.
Сам і того не з"їсть, а вдові однесе,
бо у неї сирітки-горошки.
Дід в оселю зайшов: "Слава Йсусу!"- сказав,
а вдова вже дідуня чекала:
"Кажуть знаєш усе. Всюди в світі бував,
то повідай, щоб й я теє знала...
чом сусід мій колись, як маєтків не мав
міг принести і бульби і сала,
а як гріш заробив і багатим вже став,
то і снігу взимі йому мало?"
І сказав дід вдові: "У вікно подивись,
що там бачиш, невісто, сумная?"
"Бачу люди ідуть. Пташка рветься увись
і сусід білий сніг відгортає."
"А тепер у люстерко уважно вдивись,
що там бачиш, невісто, сумная?
Там стоїш ти сама. Як невіриш - дивись,
там нікого крім тебе немає!
Так і є у житті: як є шибки прості,
через них ти побачиш багато...
А як срібла додаш - будеш в вікна оті,
лиш на себе, відтак, споглядати.
Так ведеться, вдово, так вже є у житті:
як не маєш ти срібла і злата,
то віддаш і останнє й поможеш в біді...
І не дасть тобі й снігу багатий..."