Чорний контур
На білому тлі осіннього неба
Снігові хмари
Відрізають від неба біле Сонце
Солоні сльози
Розмивають позитив щоденних фото
Бездомний пес
Шукає тепло і не знаходить місця
Холодний дим нещирих вогнів -
Задимлені наші серця
Тьмянішає світло із наших долонь
І усмішка сходить з лиця
Земні лабіринти остуджують раж
Високих, запалених душ
Уже не любов, а більше - кураж:
Убраний у праведне вуж
Од правди до кривди йдемо навмання
Хай серце обман загартує
Технічний прогрес, нескінченні знання, -
Свідомість же не прогресує
Виводимо пальцем по німій воді
Забуті всіма запитання
Про серце, про істину, вічність і біль,
Як душить Землі притягання
Прокидатися з сотнею мрій з-попід вій
Понад хмарами правда співає...
О, як боляче йти по дорозі твердій,
В серці слово "вернись" дотліває
Та знаєш напевно: до вечора сон
Забудеться, чари пройдуть
Й на йоту черствішою стане душа,
І люди твій біль обійдуть...
І ти скажеш собі після сотні падінь:
"Кому треба ці мрії та сни?!"
І зачиниться вхід до небесних воріт
Назавжди. Наче світ без весни.
А збідніла душа, не здіймаючи крил,
Втратить світло і жар доброти
І зрадіє зима, й потемнішає світ
Люди звикнуть до їх самоти...
Ми живемо далі в падіннях на дно
Й поодинці свідомість втрачаєм
Чому світла поменшало разом з добром -
Так ніколи ми й не розгадаєм...
