Біляєв пробирався крізь височезні густі бур’яни своєю вулицею. З кожним кроком на серці робилося тривожніше, хотілося бігти чимдуж до своєї хати, до дружини та дітей. Але дві торби з сухарями через плече та великий чемодан з гостинцями чіплялися за напівсухі високі стебла диндеру* та лободи. Вони стояли густим лісом навкруги хат і лише де-не-де вузенькою просікою виділялися шляхи – свідчення того, що там ще є живі люди. Біля однієї з хат якась дитина в лахмітті паслась навкарачки, немов тварина. Від жаху чоловік оторопів і зупинився навпроти двору. Бур’ян навкруги хати був витолочений і лежав рудим сушняком. Угледивши чоловіка, дитя з навіженим блиском в очах кинулася до нього, наспівуючи:
«Ходить Павло понад річку:
Чи виконаєм п’ятирічку?
А Левко на коні:
Може так, а може й ні…
А Оверко взявся в боки:
Виконаєм за три роки!»
Дитина вишкірилася на Біляєва так, що в чоловіка мороз пробіг шкірою.
- Ти чєй будєшь, мальчик? Гдє твої родітєлі?
Майнула думка, що це може бути й дівчинка, та розпізнати стать патлатого дитяти, замотаного в брудну мішковину та ганчір’я, було важко.
- Ги-ги-ги – зареготало дитя, а потім тихенько заплакало: – Пацюки всіх поїли, он скільки їх коло хати…
Вхопило товсту стеблину і прожогом кинулося розганяти лише йому одному видимих гризунів.
Стéжки до порога в своєму подвір’ї Біляєв не побачив і пішов навпрошки до хати, відхиляючи вбік густі зарості. Двері та вікна заховали бур’яни, а шибки хтось повитягував. З важким серцем повернувся назад і попрямував до сусідки спитати куди поділася його родина. Чи не до неї, часом, переселилися? Двері в хату були напіввідчиненими, то ж суха, як тріска бабця, тримаючись за одвірок, виглянула надвір.
- А, це ти, Миколо, людей лякаєш… - байдуже констатувала факт вторгнення на її територію стара.
- Я би сказал, что ето оні мєня пугают… - дорікнув Біляєв.
- Чи не Христя стрілася? Та недовго їй лишилося бідоласі: день-два і теж в кагаті буде… Там, де вся рідня…
- Так ето – Хрістя? – здивувався чоловік. – А что с єйо роднимі случілось?
- Спочатку подуріли, а потім Митрофан всіх зараз і вивіз підводою в кагат… І тих, що приставились вже перед Богом… і тих, що конали ще… А чого два рази в одну хату пробиратися?..
Сусідка неначе розмовляла сама з собою. Кволо вимовляла слова, робила великі паузи та переводила погляд з одного боку в інший, немов за споконвічною селянською звичкою видивлялася, чи все в подвір’ї на своєму місті і за що б взятися, аби відчути мозолястими руками насолоду від домашньої праці. Роботи тут – непочатий край, але це вже був той випадок, коли бояться не тільки очі, а й руки. Відчувала, що сили покидають з кожним днем.
- А «случілось» страшне, - згадавши про питання, продовжила жінка. – Діти та бабця їхня вже почали пухнути з голоду, а дівча візьми та й залізь на хату. Позривала сніпки і давай з бабою їх теребити – може зерно десь в колосках знайдеться. Стара змела віником на долівці пригорщу жита та перетерла його на борошно, а туди потрапило й насіння диндеру – ним піч топили. Спекла млинців і показилися всі… Коли Митрофан витягував їх з хати, Христя отямилася та втекла.
Сусідка криво усміхнулася чи то з недбальства Христиної бабуні, чи то зі спритності одурілої дівчинки.
- А що це в тебе в мішках? Чи – сухарі? – запитала вже жвавіше. – То чого ж стоїш, заходь до хати…
Біляєв переступив поріг, але всередині було порожньо. Ні Явдохи, ні дітей…
- А гдє же Дуняша моя? – розгублено оглядався навкруг себе.
- Як де? Там де й всі – в кагаті… – спокійно відповіла сусідка.
- Как?! Что ти мєлєшь, тётка!
Біляєв ледь стримався, щоб не накинутися на жінку з кулаками. Що вона, дурна, несе?...
- Я же каждий дєнь посилкі отправлял із Москви! Нє могла она умєрєть с голоду! Дажє єслі би раз в нєдєлю получала, нє могла умєрєть!
Голос зривався на крик від щойно почутого і від передчуття ще не всього сказаного сусідкою. Від горя та нелюдського страху в чоловіка не повертався язик запитати про дітей.
Явдоха, його дружина, стала вдовою з трьома хлопчиками, та трапився на її життєвому шляху Біляєв. Любив дітей, як рідних, а згодом ще й двох доньок подарувала йому кохана: Раю та Розу. Коли вже в 32-му році стало скрутно жити на селі, поїхав, як і багато інших сільських чоловіків, на заробітки на батьківщину в Росію. Працював тяжко, старався забезпечити родину всім необхідним і був впевнений, що його поміч до них доходить, то ж і не знають біди його рідні.
- Бєдная Дуняша… - вже вголос ридав чоловік. – Она же, навєрноє, рєшіла, что я іх бросіл….
- Не побивайся так… Вона з діточками тепер в раю… – тітка добивала вже до кінця.
Біляєв кинув на земляну долівку мішки, обхопив голову і завив на всю вулицю.
Сусідка байдуже сиділа на лавці, очікуючи, коли вже її гість заспокоїться. Той був майже в безпам’ятстві від несподіваного горя.
- А Явдоха не гнівалась на тебе… Пару разів привозили їй посилки, запечатані сургучем, але там лише сіно та цеглина кожного разу лежали. Вона здогадувалася, що хтось ті посилки потрошить та витягує харчі.
Біляєв, підкошений страшною вісткою, не тямлячи себе, повільно розв’язав одну торбу та висипав з неї сухарі на голу лежанку.
- А нехай би були в мішку – навіщо висипав?
- На самом дєлє… Хрістє нємного отнєсьош…
- Аякже… - квапливо погодилася стара.
Сусідка смикнула з рук Миколи пустого мішечка, та він і не заперечував. Навіщо йому тепер це все.
- А гдє же власті? Как оні допустілі такоє?
- Та це ж власть і довела до такого. Все відібрав у людей той засланий недолюдок та його сільські прихвостні активісти… Обібрали людей до останньої нитки. Що краще, самі не встидаючись носять, або ж пропонують людям викупити їхні ж речі. А якщо вже нічого було взяти, викидали на сніг та холод і старих, і малих, а хати розбирали до останнього сніпка, до останньої бантини. Найперше вимерли заможні родини: неспроможними виявились протистояти голодові. Дужча частина бідноти ще якось тягне. В полі з ранку до ночі із-за миски бовтушки працюють. Та й то її дають лише тим, хто виконує норму. Пухне народ з голоду, діти пропадають безслідно. Люди людей їдять… Страх господній!
Мішечок з сухарями додав жінці живого блиску в очах та спритності в розмові. Вона обіймала торбину мертвою хваткою і ніщо не примусило б випустити з рук таке добро.
- Забула сказати… - кинула вже в спину Біляєву, який виходив з хати. - А Розочка твоя в приюті для сиріт. Піди та забери, якщо хочеш. Не знаю, чи жива… Її вже геть слабу виносили з хати.
Сусідка сама злякалася сказаного і ще дужче притиснула до висохлих грудей гостинець, що звалився на неї, немов з неба, неждано-негадано.
Чоловік від несподіванки зупинився, а затим, не озираючись, рвонув з хати, підхопивши з порогу чемодан. Він не спитав, де знаходиться той сирітський притулок: ноги самі несли його до колишньої панської садиби.
* * *
Донька лежала на дерев’яних нарах на чорній, набитій соломою, подушці. Бліде, з запалими величезними очима личко, тоненькі, як ниточки, ручки і таке ж безсиле маленьке тільце – це все, що лишилося від його пухкенької малої красуні з рожевими щічками і м’якими долоньками. Біляєв згадав, як ці рученята плескали його по надутих щоках, а Розочка заливалася дзвінким розкотистим сміхом. В такі миті розчулена Дуня не стримувала радості, теж підставляла свої наповнені повітрям щоки і Розочка по черзі здувала їх то у матері, то у батька…
Біляєв обціловував своє безкровне дитя, не розуміючи, що могло такого статися за якихось півроку, доки його не було в селі, щоб вимерла вся його велика родина, за що страждає ця ледь жива крихітка. Він дістав з кишені зачерствілий пряник з цукровою помадкою і поклав в долоню Розочці. Дівчинка посміхнулася, впізнавши татуся, поклала гостинець під подушку і ледь чутно прошепотіла сухими губами:
- Я посплю, а потім з’їм…
Стомлено закрила оченята і її чиста світла душа відділилася від охлялої дитячої плоті.
Поховав дівчинку Біляєв поряд з кагатом, де вже покоїлася в одній великій купі з чужими вистражданими тілами вся його велика родина.
Йшов з села вимерлими безмовними вулицями, де більшість хат залишилися без господарів і сумно проглядали пустими зіницями крізь занедбані, затягнуті дикою порослю подвір’я на цього чужого чоловіка. А довкола несамовито голосила тиша.
Більше Біляєва ніхто в селі не бачив.
24.11.2016
* дурман
думала, Світланочко, напишу цілий цикл на тему голодомору, але не знаю...Бо після написання новели тиск 170/110 був. Це один з фактів свідчень 35 жителів мого села (багато з них вже відійшли на той світ але є й живі). Ці свідчення збирали дві сільські вчительки. Читати моторошно, бо називаються навіть прізвища односельчан, не тільки тих, що стали жертвами, а й тих, що крали дітей, вбивали своїх сусідів, вивозили живих в кагат разом з мертвими... Деяких з тих людей знаю з дитинства особисто, з внуками інших дружили, спілкувалися. Люди не тямили, що роблять, були байдужими, одне бажання було - їсти.
Галиночко, я вас дуже розумію. Сама маю багато спогадів односельців, та не знаю, зможу описати все чи ні. Після вчорашніх своїх спогадів пила сердечні ліки. А писати треба. Мене вразило, які далекі наші внуки від історії нашого з Вами покоління. Вони майже нічого не знають про умови і духовну атмосферу, в якій ми жили. А їм варто це знати, щоб не повернулося те страхіття.