ЧАСТИНА ДРУГА
5.
Всі вигоди й переваги свого двірницького становища Славко Пузик зміг оцінити вже зовсім скоро після набуття ролі такого собі повірника і сповідника всіх місцевих. От, наприклад, тільки но впевнившись у своїй повній невдачі стати студентом медінституту, Славко зопалу відразу визначив собі план ще краще підготуватись до вступу наступного року: можливо, навіть, залишившись у Києві, піти працювати, одночасно вступивши на якісь підготовчі курси, чи, можливо, віднайти й використати ще якісь подібні законні й надійні способи й методи підвищення рівня своїх знань, аби наступного року таки переможно штурмувати неприступну цьогоріч фортецю вищої медичної освіти.
Але вже навіть декількох тижнів довірливого спілкування з прихильно налаштованими до невдахи-абітурієнта двірника Славка місцевими представниками всіх соціальних прошарків Славко зробив висновок про неприпустиму наївність і помилковість своїх уявлень як взагалі про значення знань, так і про конкретне значення цих самих знань при вступі до вищого учбового закладу. Адже виявилося, що знання, які й так у Славка були на пристойному рівні, при вступі до ВУЗу не відіграють ніякої ролі й не мають жодного значення, а мають значення виключно тільки “бакси”, справжні, реальні “бакси”, котрі в свою чергу не мають жодного лінгвістично-семантичного стосунку до “екзаменів”, але мають до “екзаменів” цілком безпосередній стосунок, точніше кажучи, “бакси” мають прямий кількісно-якісний стосунок до оцінок на “екзаменах”.
А відтак, у Славкових планах на майбутнє, точніше в його уявленнях про шляхи досягнення успіху в майбутньому житті, під впливом його двіницьких прозрінь відбулася ціла революція, щось на кшталт революції, що відбулася в астрономії під впливом прозрінь Коперника, а в філософії — Канта, або що. Славко зробив сам для себе епохальне відкриття: він відкрив фундаментальну субстанцію існування цивілізованого світу, або ж непереможну силу виконання бажань, яку створював увесь цивілізований людський загал, аби нею могли скористатися деякі щасливці — ця неперможна сила була невидимою, але матеріалізувалася в цифрах, рахунках і власне в реальних грошових купюрах, накопичення котрих було прямопропорційне появі нових можливостей у виконанні найзаповітніших бажань.
Гроші, гроші, гроші!.. І ще раз гроші! Ось він, той філософський камінь, що виконував усі бажання й відкривав усі двері, обдаровуючи щасливого власника достатньої кількості цих чарівних грошей неймовірними надприродними можливостями! І ніякі знання не мали жодного значення, якщо ці знання не приводили до придбання грошей. А от гроші надавали можливість придбання яких завгодно дипломів, звань, посад, регалій і тому подібних зовнішніх ознак життєвого успіху, в той час як єдиною внутрішньою причиною таких успіхів могли бути лише гроші, вірніше достатня кількість цих грошей. Отже, гроші, гроші й ще раз гроші — ось що насправді було потрібне Славкові, як і кожному іншому, для досягнення успіху. Гроші, гроші й ще раз гроші, а все інше прикладеться саме по собі — зовсім скоро Славко повністю перейнявся цією істиною в приватновласницькому вільноринковому столичному середовиці. І вже невдовзі, на відміну від великого комбінатора Остапа Бендера, котрий знав чотириста способів відносно чесного відбирання грошей, великий дослідник Славко Пузик відкрив декілька десятків способів відносно чесного наближення до державної влади, що робило можливість відбирання державних коштів безмежною і не тільки відносно, але й абсолютно чесною, тобто законною.
Але щоб приступити хоча б до одного, навіть самого найдешевшого, способу наближення до державної влади, а конкретніше — до якоїсь державної посади, щоб отримати доступ до законних крадіжок грошей, треба було вже мати хоч якусь, причому досить пристойну, суму цих самих грошей, але де ж їх взяти, якщо ти ще не маєш жодного стосунку до влади?.. Таке от собі зачароване коло. Саме розірванням цього зачарованого кола й був заклопотаний головний герой нашої оповіді Славко Пузик на своєму найпершому, так би мовити, “підвальному” щаблі свого сходження до вищих щаблів соціального становища. І як вже було зазначно, амплуа двірника дуже прислужилося Славкові в цей його “підвальний період”: можна сказати, неоціненні, дороговказні поради й настанови Славко отримував у щоденних спілкуваннях як з благопристойними місцевими мешканцями, так особливо й з не дуже пристойними представниками місцевої так званої шпани, чиї поради й настанови мали найбільшу цінність, адже місцева шпана найсуттєвішим чином була “в курсах” справ столичного істеблішменту.
От якось Славко й познайомився, а згодом і потоваришував з одним з таких представників шпани, котрий наразі не був таким собі простим босяком, а був, якщо так можна сказати, представником місцевої босяцької аристократії. Звали його Степаном, але всі знайомі називали його Стьопиком. Стьопик не був безхатченком, мав свою власну однокімнатну квартиру в “хрущовці”, котру отримав після розлучення з дружиною і розподілу спільного майна. Віку був Стьопик не дуже визначеного, а саме десь років двадцятип'яти-тридцяти, адже сам Стьопик ніколи не називав свого віку і ніколи не відзначав свого дня народження, бо вважав святкування щорічного свого наближення до смерті абсолюним нонсенсом — зважаючи ж на такі його розумування й знання таких словечок Стьопика ще часто називали “філософом”, маючи на увазі крім того й імовірну не зовсі середню його освіту (ходили чутки про те, що він закінчив два-три курсти якогось гуманітарного факультету столичного університету). А поза всім іншим Стьопик ще складав інколи такі собі непогані вірші й співав їх досить непогано під гітару, скромно називаючи себе самого за це поетом. Ще ж Стьопик називав себе жартома представником “гнилої інтелігенції”, а свою освіту називав “неповною”, віджартовуочись від подальшого уточнення яка саме в нього неповна, середня чи вища, освіта твердженням про те, що всяка освіта завжди неповна, адже навчатися треба все життя, і все одно помреш неосвіченим дурнем, як правило закінчуючи ці й подібні до них філософські твердження своєю найбільшуживаною сентенцією: “і взагалі, пішло воно все на х*й”.
З таким от собі представником соціального, так би мовити, дна і звела доля Славка Пузика, який за цей подарунок був дуже вдячний своїй долі, і не даремно. Адже важко було віднайти когось більш досвідченого за Стьопика в галузі пошуків способів виживання в яких завгодно умовах, а потім і використання цих віднайдених способів на практиці — а одним з найпосутніших аспектів цієї життєдосліджувальної і життєстверджуючої діяльності Стьопика була його просто таки феноменальна здатність завжди віднайти на невидимому тіньовоиу боці життя якісь потаємні важелі, задіявши які, він завжди отримував успішне розв'язання проблем на цьому, так би мовити, світлому боці життя.
Та що там говорити, ким тільки Стьопик не був, як тільки не заробляв на життя, як тільки не використовував це життя, аби витиснути з нього найбільше користі, в яких тільки житейських морях не бовваніло примхливе вітрило його мінливої планиди. Але одним з найбільших недоліків Стьопика була саме оця примхливість і мінливість його натури — як легко й швидко він загорявся, так легко й швидко згоряв і байдужів до всього. Будучи допитливим і здібним, Стьопик не міг ніяк віднайти якусь певну точку, до якої міг би надовго прикласти ці свої здібності: щойно захопившись якоюсь справою, він досить швидко оволодівав тонкощами цієї справи, доходячи часто до найпосутніших глибинних таїн, але все це йому скоро набридало — його бентежна душа прагнула чогось нового.
Так Стьопик почав свій дорослий післяшкільний шлях, вспупивши на один з гуманітарних факультетів столичного університету, очевидно ж маючи намір досягти в цій галузі успіхів, і це йому вдалося — адже не даремно в подальшому його називали, жартома й не дуже жартома, поетом і філософом. Та провчившись декілька років в універчитеті, Стьопик раптом збайдужів до своїх гуманітарнтх устремлінь і раптом захопився новітньою й перспективною на той час галуззю приватного підприємництва, почавши одночасно з навчанням в університеті підторговувати на столичних ринках. Потім він взагалі покинув навчання, почавши вже не підторговувуати, а серйозно торгувати, цілком заслужено називаючи свою тодішню діяльність бізнесом. І в бізнесі він теж досяг неабияких успіхів, але знову ж таки скоро розчарувався в цій своїй діяльності, процвиндрив зароблене і знову кинувся в буремні хвилі захоплення новою діяльністю. Ким він тільки не був. Одного разу Стьопик був найближчим підручним у одного з крутих бандитів, котрий невдовзі став депутатом міської ради, зробивши при цьому Стьопика своїм помічником. Та невдовзі цього бандитодепутата “підставили” інші, більш спритні, бандитодепутати, залишивши Стьопикового покровителя без копійки і з перспективою найближчими роками загоряти не на Канарах, а на нарах. І Стьопику не залишилось нічого іншого, як знову змінити галузь своєї бурхливої діяльності, тим паче що йому на той час вже досить сильно набридли депутатські будні.
Що ж до стосунків із жіночою статтю, то вони не були винятком — Стьопик дуже легко закохувався, і так же легко розкохувався, тобто розчаровувся, і в свої досить молоді роки був уже не один раз одруженим і, звісна річ, розлученим (яким і був на момент знайомства зі Славком). Так от і проходило веселе життя Стьопика: то він захоплювався якоюсь справою, досягав у цій справі неабияких успіхів, заробляючи при цьому непогані гроші, закохувався, одружувався, готуючись вже от нарешті таки стати на якийсь достойний життєвий щабель; то раптом йому це все набридало — і він покидав усі справи, розкохувався, розлучався, починав усе пропивати-прогулювати, знову опускаючись на таке знайоме, зручне і затишне життєве дно.
Одне слово, Стьопик був, як такий собі рухливий шматок життєвої ртуті: безнастанно і невтомно тикаючись в усі життєві закутки, він дізнавався про таємні привідні пружини в усіх можливих царинах сучасного йому життя і відкладав ці знання в бездонних кладових життєвого досвіду. Як Стьопик мав дуже багато всіляких занять, зацікавлень, коханих жінок, так він багато мав і знайомих, приятелів і друзів, але одного разу зазнайомившись із Славком Пузиком, Стьопик відразу виокремив цього свого нового друга посеред усього іншого загалу друзів. І це відбулося, мабуть, завдяки цій самій ртутній рухливості Стьопиної натури, вірніше, завдяки контрастній протилежності цієї рухливості до зразу ж відчутої Стьопиком твердості і впертості натури Славка Пузика — не дарма ж Стьопик іноді жартома називав Славка Наполеоном.
Так от Стьопик зі Славком і зійшлися, як два полюси, як дві протилежності: Стьопика привабила в Славкові твердість його характеру, яка мала привести до такої ж твердості досягнень, а Слакові сподобались наслідки нестримності Стьопикової натури, тобто той безмежний і безцінний життєвий досвід, який був наслідком і який тільки й можна було добути завдяки такій життєвій непогамовності, яка вирізняла Стьопика. І в той час, як для Стьопика захоплення незрушною твердістю свого нового друга було скоріше, якщо можна так сказати, чисто естетичною насолодою, то багатий життєвий досвід непогамовного Стьопика став для Славка не раз у реальній нагоді.
Вже зовсім невдовзі після їхнього знайомства безмежними покладами життєвого досвіду Стьопика Славко скористався повною мірою. Як вже зазначалось, Славко Пузик на той час був заклопотаний пошуком хоч якогось більш-менш пристойного, але все ж достатнього, так би мовити, початкового капіталу, який би дав йому можливість приступити до найголовнішої справи його життя — якнайтіснішого зближення з державною владою, аж до повного з нею злиття, що тільки й зробило б безмежною і безкарною можливість цупити улюблене Славком добро. Саме такий шлях досягнення життєвого успіху був обраний Славком рішуче і безповоротно після прискіпливого вивчення стану сучасних йому суспільних обставин. Звичайно, для вивчення цих обставин, як і для початкового пошуку шляхів користання цими обставинами перебування в стані двірника було для Славка дуже корисним, але вже на стадії реальної реалізаціїї життєвих планів статусу і можливостей двірницького стану виявилося замало. Зовсім замало. Та що там казати, не було в статусі двірника у Славка жодної можливості набути в життєвому просуванні хоч якоїсь ваги, тобто набути хоч якоїсь, більш-менш пристойної суми грошей: адже, тільки наявність хоч якоїсь, більш-менш пристойної, суми грошей могла надати комусь хоч якоїсь ваги в сучасних для Славка обставинах.
“Без папірця ти — какашка, а з папірцем — людина”, — проголошувала знаменита ще радянська сентенція, мудрість якої залишилась нагальною і для новітніх післярадянських часів, з тією тільки відмінністю, що тепер цей папірець мав бути не якоюсь там довідкою, чи дипломом, а обов'язково і виключно тільки грошовою купюрою, а вже за допомогою такого папірця-купюри ти міг мати які завгодно і довідки, і дипломи, і майно, і статуси, і так далі — міг мати все, що хотів. Цей секрет існування в нових післярадянських умовах Славко Пузик засвоїв чітко, і нагальність отримання вищої освіти відійшла для нього на дуже задній план, адже маючи гроші, ти матимеш можливість отримати будь-який диплом без будь-якого напруження, та, власне, й наявність якогось диплома, тобто освіти, мала якийсь сенс тільки якщо це приводило до отримання грошей, а коли в тебе вже були гроші — то на якого біса тобі всі ці дипломи й освіта?
Отже, гроші, гроші й ще раз гроші! І спершопочатку, щоб здобути свої перші гроші, Славко Пузик, не довго думаючи, вирішив піти звичайним, банальним для того часу шляхом — почати й собі підторговувати на столичних базарах, як це тоді робили тисячі й тисячі обездолених співгромадян. Але на щастя на той час у Славка Пузика вже був неоціненний друг Стьопик, котрий і відговорив свого друга-двірника від такого вибору, вказавши всі його недоліки. Стьопик бо ж сам починав свій бізнесовий шлях на Київських базарах і завжди тримав руку на пульсі базарного українського бізнесу. По-перше, на всенародному базарному ринку склалася на той час величезна конкуренція, оскільки тотально безробітний народ всією масою кинувся підторговувати на базарі; по-друге, внаслідок цього всенародного посполитого базарного рушення пропозиція всіляких товарів явно перевищила можливості попиту, адже грошей на покупку всього цього пропоновного краму все одно ні в кого не було.
А крім того, залізобетонний радянський державний апарат, вірніше частина цього апарату, яка стала державним апаратом незалежної України, після деякого періоду такої собі посттравматичної розгубленості після розвалу СРСР, отямився нарешті і знову різко набув своїх звичних рис радянської залізобетонності, щедро приправленої новими демократично-ліберальними рисами вседозволеності й безкарності. А тому звичайні природні ризики базарно-підторговувального бізнесу були вже на той час доповнені й більш зловіщим і руйнівним ризиком попасти під гарячу руку якогось із новостворених державних контролюючих органів, котрі народжувалися тоді, як гриби після дощу: прийде отак до тебе якийсь державний дядько, назве якусь суму, котрою ти зміг би відкупитися від нього, а в тебе, наприклад, зараз такої суми немає — і все, до побачення, весь твій бізнес котові під хвіст.
А ще ж податки! Невпинна радянська, тобто, вибачаюсь, українсько-демократична, законодавча турбота щодо процвітання малого й середнього бізнесу розродилася такою неймовірною кількістю законів про податки, що зібрати всі ці закони до купи не було ніякої можливості, але якщо ти навіть сплатив би не всі, а тільки найосновніші з податків, то це набагато перевершило б усі твої прибутки. Тобто, якби ти, наприклад, захотів чесно сплатити усі податки, то для цього треба було б віддати всі до копієчки прибутки — а після чого ти залишився б ще у дуже великому боргу перед державою?!. А який же вихід — тільки іти й “домовлятися” з одним із новостворених податкових державних органів, кількості яких на той час теж уже не можна було перерахувати. А до того ще ж і братки- рекетири, серйозну конкуренцію котрим в “наїздах” на бізнес на той час складали ще й міліція, прокуратура та інші бригади “правоохоронних” органів...
Одне слово, базарно-підторговувальний, тобто бізнесовий шлях для найбільшого накопичення грошових знаків в найкоротший термін був на той час вже суцільно непридатний, що дохідливо, переконливо і відверто й довів Стьопик своєму новому другу Славкові, за що Славко був дуже вдячний. Стьопик же навпоумив Славка й на правильний напрямок пошуку імовірного шляху успішного заволодіння в найкоротший термін достатньою кількістю грошей. Достатньою кількістю грошей для чого — звісно ж, достатньою для того, аби грошей вистачило занести в усі потрібні владні кабінети, щоб і самому врешті залишитись в одному з таких владних кабінетів, посівши одну з державних посад: зовсім просто кажучи, грошей повинно було б вистачити, аби купити прибуткову державну посаду — і після цього вже цілком певно констатувати, що життя вдалося!
До речі, визначену, як головна в житті, стратегічну лінію Славка на якомога щільніше наближення до державної влади аж до повного з нею злиття цілком схвалював і Стьопик, стверджуючи що це не тільки найкращий, а, можливо, наразі і єдиний спосіб здійснити всі свої найзаповітніші мрії щодо бажання всілякого добра. Стьопик зізнався Славкові, що й сам би обрав такий самий шлях досягнення надійного добробуту, якби був упевнений у надійності самого себе, адже як могла б нестійка й непогамовна натура Стьопика дати змогу упевнити когось у своїй відданості, якщо сам себе Стьопик не міг упевнити у відданості самому собі, бо часто діяв таки всупереч своїм власним інтересам. Тверда ж і вперта вдача Славка, на думку Стьопика, обов'язково повинна привести до найвищих державних посад.
Далі буде.
ID:
707083
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.12.2016 16:49:00
© дата внесення змiн: 17.12.2016 16:49:00
автор: Пересічанський
Вкажіть причину вашої скарги
|
