Загорнуте у білий шовковий спокій,
серед білої тиші безмежної зими спить ВОНО. Нарешті заснуло.
Підходжу навшпиньки. Заглядаю: спить - спокійно, рівно дихає.
Та чи надовго? Суворо пильную,чи не з*являться раптом
спогад бентежний чи думка тривожна - й розбудять.
Геть усіх! Сон... Хай буде сон...Хай поспить
невгамовне, як дитина,
СЕРЦЕ
моє.