Чоловіки не плачуть. Видумав же хтось таке!
Невже у них душа і серце із каміння?
У них, як і у всіх, бува межа терпіння —
Життя — не передбачуване й не завжди легке.
Війна — випробування і на зраду, і на міць,
На дружбу, на кохання і на біль, й розлуку,
Й можливість відчувати друга серце й руку,
І пам'ятати навіки усмішки рідних лиць.
І повертаються чоловіки додому
З війни скалічені, у домовинах чи живі.
Не зтерти із облич болючу сіру втому,
Бо їм, живим, вклонитись матері чи удові
Товариша, який не повернувся з бою,
Потрібно, стримуючи розпач і провини біль,
Прошепотіти:" Він закрив в ту мить собою
Всю Україну, йшов з надією в останній бій".
Чоловіки не плачуть... Та хіба можливо
Без сліз дивитися, як нахабнішає війна
І згадувати, як жили колись щасливо
Й не помічали запах смерті, зради і лайна?
Гостро та наболіло, а справжні чоловіки плачуть і ті сльози такі пекучі, бо то плачуть їх душі, виливаючи назовні усі лихоління війни, що випали на їх долю.
Зазвичай не коментую такі теми, бо надто близькі і надто болять... У близьких друзів все життя поламалося... чоловік повернувся після війни і не може переналаштуватися... Довелося сина віддати бабусі й дідусю на виховання... Йому болить - зривається Пройшов через пекло