Вона йшла до тебе крізь сотні чужих голосів,
крізь тисячі доріг, вритих пилом і брудом.
вона спотикалась об камені, слова і погляди усі,
яких ще на дорозі цій багато буде.
та байдуже було тоді, коли ішла крізь сніг,
заметілі, дощі, хурделиці, зливи…
не чуючи власного голосу, не відчуваючи ніг,
була такою сильною, але чомусь вразливою…
ішла крізь чужі двері, гублячи свій дім,
сміялась, коли ти здивовано не тямив навіщо
їй вічна утеча до тебе і ти, звісно, в ній,
ти просто не знав, що любов її вічна.
що так буває – зачепить, і вирве з-під ніг
земну твердь, кидаючи все до твоїх долонь.
вона молилась щоночі, певно, молилась тобі,
всередині жеврів ледь теплий на дотик вогонь.
вона мовчки дивилась на тріщини чашки,
на обдерту стелю і стіни, затоплені повінню.
терпіла усіх твоїх випадкових, повій, і заввишки
з «Бурдж-Халіфа» тягнулась до тебе полум’ям…
летіла до тебе, ламаючи крила у котре,
повзла на колінах, здираючи тіло в кров.
ніщо не спиняло, лише вибивало подих,
бо знала, що треба заслужити цю любов.
спина прогиналась від тяги сліпої залежності,
І всі кораблі зненацька втрачали курс.
вона йшла до тебе… не враховуючи всіх протилежностей,
йшла наперекір усьому…
та одного ранку не повернулась.
ID:
708856
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 27.12.2016 21:39:53
© дата внесення змiн: 27.12.2016 21:39:53
автор: Іра Табак
Вкажіть причину вашої скарги
|
