Півроку минуло. Мій сон пролетів, мов комета.
Я досі один, а в тім сні нас було знову двоє.
Прошив холод шкіру, ввімкнув режим хворого трепету,
Щоб жити у горі.
Ще літо не може вичерпувати свою силу,
А я почуваюсь, мов ядерні зими настали.
І ніч замість дня, і ввігнав я себе знову в мило,
Або втопив в лаві.
Півроку минуло, як вікна рубаю в Європу,
Та досі не було досягнень, лиш шрами й відбитки.
Дим аж накопичився - смуги просіли під опором,
Від духів - їх витік.
Вже через годину, обідраний, босий і ниций,
Я злажу зо стриха, де вирішив ще полежати.
Дорога, дорога... Так хочеться з тебе не збитись...
Дійду. Несу правду.
***
У мареві ти сновигала, руйнуючи стійкість...
Невже так потрібно мені розривати клітини?
Я марив, а ти підлітала.
Відлинь, прошу тільки -
Не спалюй картини.
Керунок був правильним, ти мене з нього збивала,
Немов мені треба додому.
Дороги нема вже...
Таки розумію: тобі було всього так мало,
Що ти - смерть, пропаща.
Хоча би побудь трохи дозою, щоб зійти з шляху,
Бо я так не можу. Я мушу знайти свої цілі.
Побудь трохи дозою, вилікуй і злети птахою,
Прикрий моє тіло.
Я знаю, що зможу дійти, бо я вірю у диво,
Бо коси мене ще не кривдять й не ріжуть на смуги.
Я міг би й заснути, але знов буде не той вимір.
Тож піду я вдруге.
***
За декілька тижнів досяг того міста під смогом,
Де кожен будинок поставлений на кістках й крові.
Тепер я за крок від загибелі, лиш мої ноги
Ідуть
попри болі.
XXV - XXVII.XII.MMXVI
...іноді без адреналіну й справді - ніяк!!! 
Молодець, Юро 
