Дарина не любила чужі міста. Вони видавалися їй некрасивими, неохайними, з будинками на яких облупилася фарба чи потріскалась плитка. Інша справа своє, рідне місто. Воно завжди миле душі, хоча і не таке вже ідеальне. Але це було до того моменту поки вона випадково, проїздом, не потрапила у те місто, яке зачарувало. Місто, у яке вона закохалася з першого погляду. Воно зустріло її зеленню дерев, вулицями, вкритими різноманітними квітами, будинками, дивлячись на які, можна було лише вгадати їх історію. Місто вирувало своїм життям і йому було байдуже до цієї гості. Вона потрапила туди не сама. Разом з нею були її подруги, які хотіли познайомитися з історією, з чудовою архітектурою цього міста – майже столиці. Знайшовши екскурсовода, дівчата гуляли і насолоджувалися красою. Але Дарині було неспокійно на душі, адже цей день став цінним у її буденному житті. Дізнавшись, що їй випаде можливість побувати у місті свого коханого, якого до того не бачила, вона написала йому повідомлення:
— «Я буду в твоєму місті близько трьох годин. Сподіваюся, воно мені сподобається.»
Через декілька хвилин і відповідь надійшла:
— «Тоді я скоро буду.» — і смайлик, який так радів. І більше нічого.
Нагулявшись досхочу містом та наслухавшись різних цікавих історій ,прийшов час іти на зустріч. Дарина вся тремтіла. Вона не знала чого їй очікувати. Її серце шалено билося, а в голові крутилися мільйони думок. Та нічого не поробиш, раз пообіцяла прийти, мусила йти. Домовившись з подругами, де вони зустрінуться і о котрій годині, Дарина попрямувала до місця, де була назначена зустріч. Сонечко височіло над Землею. Хоча була надворі осінь, було тепло. Подував прохолодний вітерець. Звідусіль линув запаморочливий запах квітів. І раптом, вдалині, вона побачила його – Давида. Він йшов легкою ходою,посміхаючись. Підійшовши один до одного, вони обійнялися. І тут трапилася дивна річ. Дарина поводилася так, неначе вони бачаться не вперше. Серце уже не билося так шалено, тіло не тремтіло. Їй було так легко, як ніколи і ні з ким. Він дивився на неї такими закоханими очима від яких аж «мурашки пробігали» по шкірі. І тут почалося саме цікаве,те чого вона сама не очікувала від себе. Вона почала йому розповідати про все на світі.
—Ти можеш собі уявити, як я зраділа й водночас злякалася, коли дізналася,що ми сьогодні будемо тут. Це було, як грім серед ясного неба.
— І як тобі місто? Подобається? Воно нікого ще не лишало байдужим. – запитав Давид.
— Твоя правда, воно прекрасне. Я була зачарована з першого погляду. Мене вразила неймовірна архітектура, ці старовинні будинки. А найбільше мені подобається, що тут дуже-дуже багато квітів. – відповіла Дарина.
—Ти, напевно, дуже зголодніла. Давай підемо поїмо. – запропонував хлопець
— Та ні, я зовсім неголодна. — відповіла Дарина. І сама здивувалася. Ще годину тому вона відчувала страшенний голод, а зараз зовсім не хочеться їсти.
— Тоді підемо хоч вип′ємо кави. Давай, мила моя. – наполягав Давидко. Саме так вона називала його.
Зайшовши у найближчу кав′ярню, вони замовили каву. Там було дуже затишно і гарно. Все було у ніжних кольорах, а на стінах висіли картини. Саме вони вразили Дарину, адже вона сама захоплювалася малюванням. Вони сиділи і мовчали. Кави зовсім не хотілося. Давид дивився на Дарину таким поглядом, що їй ставало не по собі. І тут він сказав:
— Я маю для тебе подарунок. — її здивуванню не було меж. Він дістав з сумки книжку. Саме ту, про яку дівчина мріяла. Книжку, яку вона потім перечитає декілька разів, яку вона пригортатиме до серця.
— Дякую тобі дуже, хороший мій. А я не маю, що тобі подарувати — і їй стало сумно.
— Пам’ятаєш нашу домовленість? Ти мала мене поцілувати. – дивлячись пильним поглядом сказав наймиліший хлопчина.
— Я пам’ятаю. А ти, напевно, забув. Не ти ж до мене першим приїхав. Вийшло так, що я перша попала у твоє місто. Тому ніякого поцілунку. – весело промовила дівчина. А насправді їй так хотілося його поцілувати.
Допивши каву, вони вийшли надвір. Погода була чудовою. Люди гуляли по місту. Було чути дитячий сміх. Їм так було весело. Дарина запропонувала посидіти на лавочці. Давид погодився. Вони сиділи спочатку, ніби чужі. А потім Даринка попросила його руку. Коли вона взяла його за руку, він так міцно стиснув її руку, ніби боявся, що вона забере її. Давид обійняв свою милу дівчину. Це була найпрекрасніша мить. Дарина теж його обійняла. Вона так сильно до нього тулилася, неначе він був всім світом. Його серце так сильно билося, що вона трішки навіть злякалася. Давид обіймав її, гладив її плечі, волосся. Він дивився на неї і не міг надивитися. І тут він її поцілував. Це було так не очікувано, і так ніжно. Він цілував її обличчя, губи. Дарина не витримала і теж його поцілувала. Це був перший її поцілунок. Вона його ніколи не забуде. І навіть, коли вони згадуватимуть потім про нього, і Давидко скаже їй : « А твої губки так тремтіли, вони були такими беззахисними» — вона не сердитиметься на нього. Вона обіймала його і не могла наобійматися. Сильно притулившись до свого коханого, так сильно, ніби це був останній раз, вона прошепотіла : «Я люблю тебе» , і він їй відповів теж саме, цілуючи її обличчя.
Час швидко спливав, і вже пора було йти, бо подруги будуть переживати. Давидко взяв її за руку і вони пішли туди, де мали зустрітися з подругами. Даринка вся світилася від щастя. Вона тримала його руку. Він був поряд з нею. Їй так хотілося, щоб час зупинився, щоб вони ще побули разом. Але час непідвладний простій дівчині. Прощаючись вони трималися за руки. І так болісно було відпускати їх. Даринка готова була розплакатися. Давидко поцілував свою кохану на прощання і так міцно пригорнув до свого серця, що ледве не задушив:
— Ти мені зателефонуєш, коли я приїду додому? – запила Дарина.
— Звичайно, мила моя,- відповів Давид – питаєш ще таке. Я тобі зателефоную сьогодні ще не раз. А тепер біжи, щоб не спізнитися. Я люблю тебе. Па-па, любове моя.
— І я люблю тебе, коханий. Па. – відповіла дівчина.
Вони пішли у різні сторони, оглядаючись услід. Такою щасливою її ще ніхто не бачив. Подружки обступили і розпитували Дарину, неначе на допиті. Вони навіть не питали чи він їй сподобався. Все було написано на її щасливому обличчі. Вони збиралися їхати додому. Даринка прощалася з містом. З містом, яке так припало їй до душі. З містом, що подарувало їй таку зустріч. Це був непростий день для дівчини. Цей день закарбувався у її пам′ яті. День, який вона пам’ятатиме все своє життя. День у якому було стільки радості, щастя. День, який вона називає Днем ніжності.
ID:
711011
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.01.2017 23:39:30
© дата внесення змiн: 08.01.2017 23:39:30
автор: Анна Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарно,Аню! Молодість кохання це чудово!!!Цьому творові можна зробити продовження,як склалося їхнє життя.Відчуття,ніжності,трепіт душі,миті гарно описані! Успіхів Вам!!! 
