Скажіть, будь ласка, а вам це нічого не нагадує?
А тим часом наближався наїзд. По городу ходила чутка, що цей наїзд повинен бути дуже цiкавим, що годi так на слово вiрити виборним членам, пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними зроблено i чи цiлi, лиш, припорученi декому грошики. Дехто з болем указував прямо на крадiжку i шкодував, що казна припоручила громадi грошову часть. Не треба б сього було робити. Ну, земство, земство. Хай би воно розпо-рядки робило, а грошима казна завiдувала. Другi зовсiм не бачили нiякої користi з земства i казали: "Ще одна драчка, а для уряду обуза. Раз коневi попустити поводи - дай показати свої норови, то вже трудно одучити. Попомните мое слово: з цього земства щось лихе вийде!" Третi жалiлися, що мужиччя натюрили в земство, буцiм воно куди i чемне. Через те i крадiжка, i шахранина громадських грошей. "Пусти, - кажуть, - свиню за стiл, то вона i ноги на стiл".
Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не нi одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав свiтлом вiд гори i до самого низу. По всiх хатах i проходах повно гласних, котрi то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. Тут i свiтлiшi князi, i вельможнi пани, i заможнi дуки-купцi, i наш брат сiра-сiромаха… Слово по слову - цiле море слiв, гук i гам стоїть, мов у вулику перед рiйбою. Що ж за дiло зiбрало сих людей докупи, що за рада зiбрала їх з близьких i дальнiх країв i повiтiв?
А ось увiйдiм, послухаймо.
Дзвоник предсiдателя давно вже гуде i ззиває до мiсця гласних, що розтеклися по всiх усюдах, гомонiли одно з другим, гвалтуючи цiлими купами.
- Господа! Прошу занять места! - гука предсiдатель, утомившись дзвонити. I, перегодивши, знову дзвоне.
- Чуєте, дзвонять!.. Буде… годi! - почувається то там, то там. I поодинокi тузи, одстаючи вiд куп, простують до мiсця, тодi як юркi сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сивi бороди, порозкидавшись по залi, крiзь окуляри обдивляються купи, а товстопузi купцi, стоячи пiд дверима, пихтять та втираються червоними платками. Однi сiрi-сiроманцi, скупившись у кутку пiд стiною, смиренно стоять собi, похнюпивши голову, мов винуватi, котрих зiбрались судити.
- Господа! Прошу занять места! Еще много предстоит нам рассмотреть вопросов… - знову гука предсiдатель.
- Чуєте? Чуєте? - i купи шарахнули до мiсць. Гомiн та рип чобiт, рип чобiт та гомiн… i тiльки дзвоник, мов скигля собача, голосно та тонко роздається серед того глухого гуку. Аж ось посiдали гласнi. Дзвоник вгаває. Тихо, хiба то пронесеться неясне шептання.
- Господа! - почав предсiдатель. - Теперь нам предстоит вопрос о растрате бывшим членом управы Колесником двадцати тысяч земских денег. Прошу вашего внимания.. Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам собою представляет довольно серьезный вопрос, но серьезность его усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен сознаться, представляет не единичное явление.
- Та грошi за Колiсника заплаченi! - не то спиталася, не то прямо казала якась сiра свита.
- Да, деньги внесены. Но я вовсе не о том говорю. Я говорю о самом явлении. Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в последнее время, что я просил бы вас обратить на это свое серьезное внимание и в настоящее заседание рядом мер положить раз навсегда предел такому печальному положению.
- Який же предiл положити? Пiд суд злодiя - от увесь предiл!
- Я прошу не перебивать меня. Слово за мною, и моя мысль впереди.
- Послухаємо.
- Господа! - скрикнув, червонiючи, предсiдатель. - Я того лишу слова, кто еще раз перебьет меня. - I, посовавшись на мiсцi, знову почав. Плавно i красно лилась його бурлива рiч, часами на хвилину стихаючи, видно, для передишки, бо через другу хвилину знову знiмалася бурхливо, як вихор, котрий все ломе i змiта, грiзна, як той грiм, що розбиває всяку заборону на своєму слiду… Без жалю, немилосердно вiн катував лихую замашку до крадiжки, безчестив злодiйськi замiри, окидаючи усiх своїм поїдливим поглядом, уриваючись в кожного душу своїм дзвiнким та гудючим голосом.
- Таковы, господа, печальные последствия простой кражи, - сказав вiн, переводячи духа, - неуважение к чужой собственности, разрушение общественного спокойствия, шаткость религиозных убеждений. Но во сколько раз преступнее, во сколько раз позорнее кража или растрата общественного добра? - гукнув вiн, наче випалив з рушницi. Вiн не знаходив слова, яким би можна було охрестити той порок, збагнути i вирiкти його гiркi шкоди та утрати: дивно, що земля не розiйдеться пiд ногами такого злочинця i не пожре вiдразу, що грiм небесний не положить його на мiсцi, як тiльки зла думка здiйметься у його головi. Живе ж така огида i паскудить свiт i людей! Ми, не знаючи спершу нiчого, живемо з ним, братаємося, хлiб-сiль водимо укупi, а потiм, як виявиться, другi кивають i на нас: одного, мов, поля ягода, з одного глека пили!.. - Нет, господа, нам нужно обелить себя в глазах честолюбивых интриганов, которые не задумаются бросить комком грязи во всякую светлую личность в глазах общества, в глазах всего света! Кому, как не нам, дворянам, стоящим на страже чести, взяться за это дело. И я, как дворянин, первый считаю священным долгом предложить вам, господа, некоторые меры, могущие служить для искоренения столь гнусного зла. Но прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать, условия породили возможность появления среди нас такого рода личностей? Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники - это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чести, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам.
- Так оце нас, Паньку, по зашийку з хати! - вирвався вiд сiрих-сiромах гудючий поклик.
- Ничаво, ничаво, ваше превосходительство, - пiдводячись, мовив бородатий кацап у куценькому каптанi, - обрили вы нас, нечево сказать. А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.
- Тише, господа, я еще не окончил. Тише! - скрикнув Лошаков i несамовито задзвонив на всю залу, почервонiвши, як рак печении.
- Ходiм, Грицьку, поки не вибили в шию, - знову обiзвався хтось, i сiрiсiроманцi один за одним повставали i почимчикували до дверей.
- Господа, тише! Стойте! Куда вы? - гукнув Лошаков на сiрих.
- Куда? Додому! - обiзвався один.
- Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.
- Нi, ще такого немає закону, щоб нас чистили на всi боки та ще заставляли й слухати. - Уже вони стовпилися бiля дверей. Як тут з усього розгону увiрвався у залу незнайомий чоловiк. Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скiпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячi хвости, одстовбурчилися, а очi - як у хижака, горять, палають.
- Стiйте! Стiйте, добрi люди! - гукнув вiн. - Я вам усе по правдi скажу. Не вiрте ви нiчому, усе то брехня! Як давно колись крали, так i тепер крадуть i будуть красти… Поки в одного добра бiльше, а в другого менше, крадiжка не переведеться! Оце я вам по правдi сказав.
- Социалист! Нигилист! Арестовать его! - загуло з усiх куткiв, i всi посхоплювалися з мiсця.
- Кто это? Кто? - допитувались другi.
- Это, господа, один сумасшедший, не очень давно из дома умалишенных выпущен, - пояснив предсiдатель управи.
- Кто он? - спросив Лошаков.
- Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.
- Ну, и верно, что социалист. Сторож! Позвать сюда полицейского, арестовать того господина.
- Ет, застрахали! - махнув на його Довбня i зареготався. - Я i в божевiльницi був, а вони - арестувати! Я не тiкаю, - одмовив вiн i повернувся знову до сiромах. - А вам, братця, одно скажу: не вiрте ви нiчому на свiтi - усе брехня! Тiльки коли е у кого правди крихта, то тiльки у бiдного чоловiка, Зате ж тому бiдному i найгiрше!
Тут саме увiйшов полiцейський, i Довбню, пiдхопивши пiд руки, поволокли З хати, як вiн не кричав, не огинався… Сiрi-сiроманцi не знать де дiлися. Стороннiх людей за те, що плескали у долошки Довбнi i кричали йому браво, Лошаков попрохав вийти з собранiя, а тим часом перервав на десять хвилин засiданiє. У залi почувся гук-гам; гласнi гвалтували, стороннi реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав… усi разом несамовито гупали ногами, виходячи.
Не забарилася зала опустiти. Стороннiх - анi духу, однi гласнi, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всiх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова - i всi ущухнули.
Лошаков знову почав говорити. Вiн раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостiйними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають вiд цiлої волостi, як крiпаки казеннi. Утомившись, вiн закiнчив свою довгу рiч надiєю, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що вiд його пригадав, то хай повiда перед нашими зборами.
Нестямний ляск у долошки привiтав красномовного пана за його рiч. Разом скiльки гласних, схопившись, побiгли до Лошакова i гаряче потрушували його руку; другi з мiсця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!
Серед того гвалту та гуку, серед радiсної бiганини та реготу в одному тiльки мiсцi щось одиноке чорнiло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, i поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синiх окулярах, з здоровенною бородою.
- Я прошу слова! - гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом i гук нестямної радостi, i бiганину панiв.
- Тише, тише, господа! - скрикнув Лошаков i почав роздивлятися по залi.
- Вы желаете говорить? - спитав вiн, єхидно уклоняючись.
- Я, - гримнула знову голова.
- Не надо! Не надо! - загукали кругом гласнi. - Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.
- Но позвольте же, господа! - скрикнув Лошаков, пiдводячись. - Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.
- Не надо! Не надо! - одно гвалтуе кругом.
- Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.
- Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.
- Не надо! Не надо!
- Господа! - гукнула голова, - я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно…
- Мы уже слышали… Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.
- Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.
- Не надо!
- Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, - сказала голова, з грюком одсовуючи стул i виходячи з зали.
- И лучше. Счастливой вам дороги!
- Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание - одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! - чулося то там, то там.
- Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? - спитав Лошаков.
- Что тут говорить?
- Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.
- Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.
- Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.
- Единогласно! Единогласно! - загукало, наче в дзвони, кругом.
- Никого нет против предложения?
- Никого. Единогласно.
- Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…
- Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.
- Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колесникове.
- На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.
- Заедание закрываю. Завтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, - сказав Лошаков i вийшов з-за столу.
Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'їзду крик, гук, давка.
- Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! - Трiскотнява Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн, мов у бджолянику…
Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи - почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.
Це із роману Панаса Мирного "Повія".Хронологічно роман “Повія” охоплює другу половину 70-х років XIX століття, зображує події й процеси, які відбувалися в суспільстві уже пореформеної доби. Його увагу привертає доля селянства, а саме в ті часи, коли відбулась реформа 1861 року.
А ми живемо вже в ХХІ столітті і нічого не змінилося. Можливо, це декого й не дивує. Одним словом — менталітет. Менталітет — це в самому широкому сенсі загальне сприйняття світу людиною. Це світогляд, який формується в людській свідомості з самого раннього дитинства під впливом всіх оточуючих факторів, починаючи від географічного розташування місця проживання, закінчуючи безпосереднім оточенням. Менталітет у різних народів складається століттями, зберігаючи звичний для них спосіб мислення, дій, різні культурні традиції. Ось тобі й на: без менталітету — і ні туди, і ні сюди. На жаль. І знову приходять до влади з допомогою революцій чи воєнних переворотів, пропонуючи обіцянки-подачки, люди, які,як бронею прикриваються менталітетом. Тільки яким? Їхній менталітет в тому, щоб грабувати, вбивати, калічити не тільки тіла, а й душі. Вони надто розумні, бо розуміють, що менталітет змінюється, приносить нові розуміння сьогодення, але це їм не на руку. І знову: все повертається на круги своя. На жаль.
ID:
711443
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.01.2017 09:46:40
© дата внесення змiн: 11.01.2017 13:44:20
автор: Радченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Хорошее напоминание! А если в противоречие присказки "Зачем далеко ходить", то я у себя даже рекомендацию в профайле поставил на Книгу Томана Йозефа - "Калигула или После нас хоть потоп". Так ничего, к сожалению, и не меняется. 
И поменяется только после очередного Потопа. 
Хотя, кто знает... 
Так було, так є і так буде 
