Що доля жіноча, найважча, найвища,
Пороша на скронях, натруджені руки,
Тягнулась, встигала, бо діти найближчі,
А вже найдорожчі маленькі онуки.
Не брала чуже, вся надія на своє,
І дякувать Богу, що діти щасливі,
Звичайно замало, що внуків лиш двоє,
Та були б здорові і Господу милі.
І люди шанують за працю хорошу,
За те, що сама і всьому дала раду,
Не нила, не кляла ні долю, ні владу,
А чесно несла по життю свою ношу.
Вже руки ослабли, а в хаті охайно,
Стара скатертина, узвар з пампухами,
Чекає, як вміють чекати лиш мами
І зрідка виглядує в вікна потайно.
