Прожито не один десяток літ…
Частіш на п’яти старість наступає…
Здавалося б, змінитись має світ,
Та недовіри мітка знов стрибає
До влади, що мордує свій народ
І визнати ніяк те не бажає,
Й каміння в її падає город,
Й народному терпінню теж межа є.
Вона ж, немов верблюжий караван,
Іде собі із повними горбами.
Зачепиш – обізве тебе «болван»,
А може, й ще доточить щось губами.
Й катує думка: що ж то воно є,
Адже світилось у кінці тунелю…
Чому ж тоді її ми визнаєм
І красти дозволяємо «зелені»?
І бідний ще біднішим чомусь став –
Кінці з кінцями іноді не зводить.
Поранення в АТО коли дістав,
Дивись, когось «про око», нагородять…
І біль вогнем все тіло пропіка,
Чи про таку ті мріяли державу,
Що полягли учора і в віках?
Їх імена уписані в скрижалях.
Й схилився у зневірі мій народ:
Вперед іти – там прірва не пускає…
Чи ж знайдеться й коли той патріот,
Котрий народні сили об’єднає
І караван той правдою злякає?
24.01.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
