|
Багато років тому я йшла зі школи додому звичним маршрутом. Був сонячний березневий день. Вже майже розтанули сніги і в деяких місцях, здебільшого на горбочках, невеликі ділянки землі встигли добре підсохнути. Після довгої зими дітвора раділа тим клаптикам вулиць та степків, що першими звільнялися від снігу: збиралися на них ватагами, щоб погратися в «класи» або в «штандера».
До дня весняного рівнодення залишався ще тиждень. В той день бабусі, як завжди, напечуть обрядового печива-жайворонків, візьмуть за руки своїх онуків, стануть в коло на відкритих сонцю узвишшях і поведуть всі гуртом володар. Співатимуть «Подоляночку» та зазиватимуть птахів: «Жайворонки прилетіте, весну-красну принесіте!». Я раділа згадці про прийдешнє свято тепла і продовжувала шлях сільською вулицею, вдихаючи пахощі талого снігу та вологої землі.
Та свято мало бути за тиждень, а наразі був мій день народження. Вже покликала на гостину двоюрідних братів та сестер, сусідських дітей, щоб після пригощань пиріжками та узваром розпочати весняні ігрища. На нашому кутку біля колодязя вже веселив очі чималий степок з сухою минулорічною травою.
Біля свого двору, закутавшись в картату плечову хустку, на мене чекала тітка Зіна, сестра чоловіка маминої старшої сестри.
- Галю, а зайди-но до хати – Вітя на тебе чекає…
Я чомусь ніяково почувалася, коли спілкувалася з Віктором сам-на-сам. Він був старшим мене років на шістнадцять і я, учениця початкового класу, червоніла перед ним, як перед вчителькою в школі. І хоча позаочі називала його Віктором, зверталася, як до старшого: Віктор Семенович. Його це забавляло, він привітно посміхався, а я вовтузилася на ослінчику біля його ліжка, коли час від часу заходила після школи провідати хворого родича. Крадькома поглядала на світлину, на якій поряд з Віктором сиділа його красуня-дружина, начебто, професорська донька з Києва. То було їх весільне фото. На власні очі бачити її не довелося, бо одружувалися вони в столиці, ще коли я була зовсім малою. А в село вона давно не навідувалася.
З якої нагоди чекав на мене Віктор, не мала уяви. Витерла добре чобітки об купу торішнього сухого картоплиння, розстеленого під порогом, та увійшла до хати. З блідим неголеним обличчям Віктор напівсидів у ліжку, обкладений великими білими подушками. В руках тримав якийсь пакуночок з червоною стрічкою.
Привітавшись, я опустила очі, бо здогадалася, що цей пакуночок призначався мені. Тітонька Зіна теж стояла поряд, але першою не привітала – дала можливість зробити це хворому синові.
Залишатися надовго в хаті я не мала можливості, бо потрібно було допомогти матусі підготуватися до прийому гостей, але й втікати відразу теж було б не чемним. Вислухавши привітання з днем народження та прийнявши з рук Віктора подаруночок, всілася на широкий ослінчик.
Віктор Семенович завжди цікавився успіхами в школі, моїми мріями та побажаннями. До Нового року подарував книгу про Івана Кожедуба не просто так, знав, що з раннього дитинства мріяла стати льотчицею. І хоча книга була не дитячою, зате густо оздоблена фотографіями про життя героя, то ж іноді вечорами гортала її сторінки. Наші розмови зазвичай зводилися до розпитувань про новини в школі, про вчителів та друзів, бо я, співчуваючи його тодішньому стану, не знала про що й запитати. Про дружину та маленького сина, що росте без батька боялася нагадувати, хоча їх фотозображення завжди були присутніми у великій світлиці, де стояло ліжко Віктора. Набагато веселішими були походи в оселю тітки Зіни всім класом. Цікаві розповіді її вченого сина про далеке минуле зачаровували, як казки…
Віктор закінчив школу з золотою медаллю на рік чи два раніше за своїх ровесників. З першого разу вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка, після успішного закінчення якого продовжив навчання в аспірантурі. Ще студентом почав досліджувати виникнення, розвиток писемності на планеті, системи дешифрування письма, геральдичні та піктографічні зображення. Дослідженнями талановитого студента зацікавилися вітчизняні та зарубіжні вчені. Вже тоді його називали яскравим дослідницьким обдаруванням. На третьому курсі Віктор Драчук виступив з доповіддю на Всесоюзній науковій конференції в Москві. З тих пір мало яке наукове видання обходилося без його досліджень та статей, а університетське керівництво дозволило хлопцеві навчатися за індивідуальним планом та навіть звільнило його від відвідування деяких лекцій. Віктор повністю переключився на наукову працю.
Через кілька років вже в складі викладачів він поїхав з групою студентів на збір урожаю в колгосп на Херсонщину. Одного недільного дня, коли студенти та їх вихователі відпочивали, Віктор, оскільки був наймолодшим серед викладацького колективу, визвався сходити до місцевого магазину за кавунами. Ніхто й подумати не міг, що той похід буде роковим в житті молодого вченого. В одному з подвір’їв тієї неділі гралося весілля і на шляху молодого чоловіка трапилася надто вже нетвереза компанія сільських парубків. Оточивши Віктора в безлюдному місці почали наполягати, щоб той випив з ними самогону. Коли почули відмову, вирішили провчити приїжджого…
Віктор залишився живим, але позбавився слуху, зору, мови, можливості рухатися. Після довгого лікування в столиці, його нерухомого перевезла додому в село мати. Батько Віктора загинув на війні. Щоб син не залишався на самоті з бідою, тітонька Зіна кожної неділі запрошувала до хати гостей – родичів, сусідів, вчителів, сільську молодь. В будні його щодня відвідували школярі. Все село відгукнулося на трагедію, яка сталася в родині. Дякуючи волі до життя, наполегливості Віктора, турботі матері та небайдужості друзів, через кілька років недуга почала відступати. З’явився слух, потім мова. І хоча зір був зовсім слабким, бо ніяка вітчизняна оптика не допомагала, а тіло нерухомим, молодий вчений рвався до роботи. Старшокласники по черзі заходили після школи до Віктора і під диктовку записували його наукові роздуми.
На той час друзі дізналися, що німецькі вчені розробляють оптичні прилади, які, можливо, могли б допомогти Вікторові. Наше Руде Село, що на Київщині, тоді територіально підпорядковувалося Тетієву, то ж звернулися офіційним листом Тетіївського райкому комсомолу на прославлений завод «Карл Цейс», в якому розповіли про долю молодого вченого та додали історію його хвороби. Через місяць з Німеччини прийшла посилка з оптичними окулярами для відновлення зору. Вікторові вони підійшли ідеально – він почав бачити, а значить самостійно читати та писати. Його радості не було меж. А згодом в садибі тітки Зіни почала діяти «Школа під яблунею» – з весни до осені на ліжку в саду Віктор проводив заняття з школярами з підготовки їх до вступу в вищі навчальні заклади.
От лише ноги були чужими, не давали піднятися з ліжка. Після п’яти років нерухомості Віктор в черговий раз кинув виклик хворобі. В колгоспній майстерні зробили йому примітивні ходунки на маленьких коліщатах і з допомогою друзів він почав вчитися ходити в тому нехитрому громіздкому пристрої по кімнаті. І таки навчився! А коли зміг стати на милиці, відразу ж повернувся до Києва, до улюбленої справи. Про важку і разом з тим цікаву долю Віктора Драчука в 60-70 роках минулого століття писали багато різних видань, порівнюючи його з відомим літературним героєм Павлом Корчагіним. Ще довгий час Віктор Семенович проходив реабілітацію в одному з санаторіїв Євпаторії. Це місто в Криму стало його другою домівкою.
Після закінчення школи, я ще кілька разів зустрічалася з Віктором в Києві, а потім, перебуваючи за межами України, слідкувала за його успіхами, знала про цілий ряд дослідницьких робіт та науково-популярних видань. Особливу популярність принесла йому книга «Дорогами тисячоліть» з післямовою академіка Б. Рибакова, Лауреата Ленінської премії. Книга витримала 18 видань різними мовами в країні та за кордоном. Й інші книги, що виходили тисячними тиражами миттєво перекочовували з полиць книжкових магазинів в приватні бібліотеки любителів історії та краєзнавства. Відомі видання В. Драчука: «Про що розповідає геральдика», «Система знаків Північного Причорномор’я», «Крок в невідоме», «Керкінітіда-Ґезлев-Євпаторія» та ін.. Дуже зраділа, коли в своїй ярославській квартирі побачила його на екрані телевізора з московської студії Миколи Сенкевича популярної передачі «Клуб кіномандрівників». На той час Віктор Семенович вже мав звання Доктора історичних наук та був відомим у світі вченим. Працював у відділі Криму Інституту археології Академії наук України, очолював експедицію з вивчення наскельних зображень в урочищі Сари-Кая, ущелині Таш-Аіра та в багатьох кримських печерах. В в 1980-82 р.р. організував роботу євпаторійського загону Південно-кримської експедиції, яка досліджувала давню Керкінітіду. В 1989 році в Азербайджані я отримала сумну звістку від батька, з якої дізналася, що Віктор Семенович загинув в ДТП в Києві. Йшов йому тоді 53 рік. За свій короткий вік він зробив багато наукових відкриттів, залишив по собі безліч добрих справ, бо крім наукової праці, якій віддавав найбільше часу та сил, активно займався й громадською роботою, журналістською та письменницькою діяльністю. Родини більше він не мав, знаю, що син від першого та єдиного шлюбу мешкає зараз за кордоном.
В Криму я натрапила на слід свого відомого земляка в електронному варіанті туристичної газети «Терра-Таврика». Нарис називався «Виктор Драчук: Бороться и искать..». Зв’язалася з головним редактором Вячеславом Хачатуряном і отримала від нього в дар друкований примірник багатосторінкової газети, яка випускалася в журнальному варіанті. Разом з кількома книгами автора, що були в моїй бібліотеці, вирішила передати його в сільську бібліотеку Рудого Села (нині Володарського району) для куточка літературного краєзнавства. А недавно дізналася, що в 2013 році в селі Соколиному Бахчисарайського району з ініціативи організації «Туристичний актив Криму» на території туристичного комплексу «Ателика Орлиний політ» було закладено Алею кримських краєзнавців на честь двадцяти відомих істориків, географів, журналістів, які зробили вагомий внесок в розвиток та дослідження Криму. Серед імен Олега Домбровського, Аскольда Щепинського та ін. на почесному місці ім’я і мого шановного земляка.
За три роки ті двадцять саджанців ясенів, безумовно, підросли. Пройде ще з десяток років і крони дерев, що стали живими пам’ятниками людям, які присвятили своє життя Криму, будуть захищати відпочивальників-туристів від палючого кримського сонця і в загальному шумі їх листя звучатиме і голос ясена, що символічно носить ім’я Віктора Семеновича Драчука.
29.01.2017 р.
ID:
715106
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.01.2017 12:44:55
© дата внесення змiн: 29.01.2017 13:47:48
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікавий нарис, Галино! Бував і я в тих краях: Соколиному, Мангуп-кале в Тернівці, в Бахчисарайському Чуфут-кале... Непросте життя у Віктора! Мій герой - теж Віктор, але з іншій галузі науки. 
