Де кущилася озимина,
Лан сумний від заліза холонув –
Густо сіяла в землю війна
Не зерно золоте, а патрони.
Ми, корів женучи у ярок,
У кишені патрони збирали.
Воду міряли ними й пісок.
І за свищики теж вони правили.
Але мама принади в тій грі
Не хотіла ніяк визнавати.
Вимітала цяцьки за поріг,
І дубець доганяв наші п’яти…
Спомин цей із дитинства проріс,
І тривожні збудилися дзвони
У душі. Бо сьогодні приніс
Мій синок поруділі патрони.
Підкидав їх і воду цідив.
Він радів отій забавці чорній.
О, та стільки ж металу й біди
Намолола війна в лютих жорнах,
Що і досі кривавить земля,
Що і досі болять людські долі?!
Час не всі ще страждання зім’яв.
Ось і нині патронами колить.
Відбираю у сина цей жах.
Відбираю і серцем сивію.
І до мами звертаюсь в думках.
Як я зараз її розумію!
