Поза щастям, на узбіччі
З очима наповненими слізьми,
Напівмертвець на вигляд
Щодень наближує голову до землі.
Не спить, боїться,
Намагається не змикати повік
Йому, як вирок, один і той сам сон сниться
Й нікуди від нього не втекти.
Вже, як знущання - серця в грудях колотнеча,
Слабкі пальці намацують його ритм,
Й долоням свербить, не йметься
Пробитись крізь кістки і полегшити біль.
А навколо світ і божевільний напівморок
З нього вигулькують стільки облич,
І закликає чийсь, то грубий, то ніжний голос
Сміятись... сміятись крізь губи неживі.
