а я живу собі тихенько в цім містечку
так, немов на тістечку квіточка жива,
блідорожева.
сонечко, мов курка, моститься в гніздечку
аж на вершечку світу – я його люблю,
читаю книжку. ну, вірші про що бувають?
про те, як клавдія до поета не має жалю,
та про те, як на нього
мало не впало дерево.
аж холод заповзе, мов вітер, в черево,
як згадаю про свою таку саму пригоду.
а коли позираю, бува, на всі боки,
та кидаю раз по раз погляди на природу
зі свого похідно-легенького римського ложа,
помічаю щоразу, що давно вже настала весна!
вона сама лиш на себе схожа –
так і про мене кажуть. як же ж буйно
зело зросло, забуяло!
кажуть, що в нас не містечко, а подекуди дике село,
і хліба, бач, не скрізь уродили чимало.
так воно й є. під бузиновим шатром
зелений рай, – там все якісь рослини,
дебелі та чіпкі, стоять, мов непролазна хаща,
що в ній лиш коти,
заклопотані в пошуках марної марноти,
та ще собаки, божі небораки,
стежки собі протоптують;
а я від них не краща:
дрімаючи, валяюся без діла,
коли в людей йде обертом від праці голова.
кажу їм так: "а я картоплю посадила?
добре, що городів у нас не три, а два,
і що предивним чином тут розцвів
самотній маленький гарненький тюльпанчик –
мов лицар, що вб'є навіть муху для дами.
якби схотіла, закрутила б з ним романчик:
плакати, кохатися, ділитися думками
і пахощами, й холодом лихих передчуттів"
Прочитала Ваш вірш ще зранку, як завжди шукала зміст, і тільки коли сама після обіду на сонечку прилягла, зрозуміла, що це просто політ метелика Зондаг над квітучим маєтком. Якщо ні, то що ж?
