сидить божевільний на зеленій траві,
плете золоті віночки. –
вже майже 18 їх у нього на голові,
а в вухах – не квіти, а телефонні дзвіночки:
я виграв! я виграв! що я згадав!
я згадала, як його звати –
і мріє, бо хоче все своє згадане
з собою додому забрати;
а вдома у нього – він думає так –
нічого нема. це правда,
бо він живе на темному боці місяця,
як сказала йому, а він і повірив,
отже, це правда.
він каже: "так! та то ще квіточки.
ось я ще вигадаю
якусь релігію, мов цяцьку-побрехеньку,
потім зашлю старостів до цієї –
своєї чи не своєї – бісової дочки,
та й врятую цей світ помаленьку.
коли б знати, згадати, як її звати.
я гадаю, мій перший дзвоник. ні!
поглянь, моя ластівко: очі твої сумні,
й пилок від кульбаби на личку".
не займайте його: він згадує
чотиривимірну табличку
множення –
так він каже.
