Те, що приховало життя.
В одному містечку, на великій красивій планеті жила молода Дівчина. Всякого набачилася вона за свій не такий вже і довгий вік, тільки все більше смутку і розчарувань, брехні і грубих лестощів. Та й любов - справжня, безмежна так і не завітала навіть погостити на деякий час в її життя.
Ні, ні, в душі Дівча мало могутню силу почуттів, яскравих, барвистих, не витрачених на всілякі пустощі. Але роздивитись, зрозуміти та просто помилуватися багатобарвям її гарненької душі так ніхто і не захотів… Чи сліпуваті, глухуваті люди траплялися? Чи занадто насичено гарною душенька була і просто відлякувала своєю глибиною?...
Багацько молитов посилало Дівча до Бога, а за змістом всі однакові – щоб рідну душу на цьому світі знайти, бо поряд вдвох все ж легше йти та й веселіше набагато…
І ось одного разу в небесній канцелярії було прийнято рішення передати під особистий захист і контроль чудакуватому амурчику Фенчику справу нашого тендітного Дівчати, з чіткими вказівками щодо її подальшої долі.
Думав Фенчик думав, листав сторінки життєвої книги Дівча листав і вирішив піти старим перевіреним шляхом – дав дівчині невидимий клубок і направив її далі по життєвому лабіринту…
Що сьогодні за день і взагалі що ж це відбувається? В голові хаотично нісся вирій думок наче переміщення безмежжя людей в недільний день на базарні площі… Ніяк не могло Дівча зрозуміти яким дивом і чому вона потрапила до цього будинку. Адреса співпадала та й встигла вона вчасно, навіть раніше прийшла, але це зовсім не те місце, куди вона приїздила неділю тому… В холі фірми «Небосхил» нікого не було – ні охорони, ні будь-кого з співробітників. І тільки одні єдині двері були трішечки прочинені і крізь цей малесенький отвір просочувався майже непомітний промінець світла.
Дівча постукало… Ніхто не відповів… Повільно відкривши двері вона зробила крок в наполовину освітлене приміщення, задекороване під мотиви мінойської культури стародавньої Греції. Двері миттєво з гуркотом зачинилися і Дівча зрозуміло, що це своєрідна пастка в яку її завела проста жіноча цікавість. Вона прислухалась… Десь наче з глибини лунали чиїсь тяжкі повільні кроки… Потім все стихло.
Дівчина підсвідомо відчула, що в кінці темного коридору хтось стоїть - чи чоловік чи якась велика істота. Стоїть і пильно розглядає її, неначе проникає в її думки, в її свідомість…
- Так ось кого мені послало небо… - голос з далечіні був приємно тихим, але насичено сильним… Він не викликав страху, але металевість ноток натякала на міць натури і незламність характеру господаря…
«От мене занесе… як завжди» - миттю промайнуло в голові Дівчини, але, пересилюючи неприємне відчуття тривоги, вона відповіла:
- Доброго дня! Вибачте! Я повинна була узгодити документи тут на фірмі, але певно не туди потрапила і вийти ніяк не можу, Ви не підкажете…
Вона не договорила, прислуховуючись до глибинного сміху з темряви. Відчуття тривоги змінив страх і бажання як найшвидше залишити цю неприємну кімнату заполонило всю її свідомість…
- Дівчино, Ви вірите у казки, - запитав голос із темряви.
Питання зовсім не відповідало тій ситуації яка складалась навколо.
«До чого тут казки… казкар знайшовся…як же мені вибратися звідси …точно маніяк…і куди бігти…і де ті кляті двері?...» - думки вирієм неслись в голові Дівчини.
А голос продовжував:
- Вас, Миле створіння, прислали сюди до мене щоб Ви знайшли себе і кінець-кінцем розкорушкали свої здібності даровані Вам Богом. Ви будите тут три місяці, я буду поряд… Не хвилюйтеся, я не їстиму Вас і не завдам Вам кривди, Ви занадто вродливі, та й я вже дуже-дуже давно залишив це непристойне заняття – поїдання молодих людей… Небо мені теж подарувало шанс виправити долю… І ось Ви тут… Тут багато кімнат… Одна з них Ваша… Відпочиньте і не нервуйте… Те що вирішено Богом не може бути змінено ніким… Зустрінемось за вечерею…
Все стихло…Кроки почали віддалятися…
«Яка вечеря??… які три місяці??… яка кімната??.. що це ще за Мінотавр знайшовся??...Допоможіть…», - кричала свідомість Дівчини… а потім, втомившись, зашепотіла: «Можливо це сон!?...»
Її розбудив маленький промінчик сонця, що прокрався крізь густі, старовинні портьєри. Дівча розплющило очі і з жахом зрозуміло – все те, що відбулося з нею вчора не сон, вона дійсно відпочивала на старовинному дубовому ліжку, вкривалась тонким шовковим простирадлом, оздобленим чудернацьким мереживом неймовірної краси. Більш того, вона ніяк не могла збагнути де її речі і чому вона вдягнена в довгу прозору сукню з широкими, як крила птаха, рукавами…
- Та що ж це таке відбувається?...- страх і розпач стискали серце так, що не можна було дихати.
Дівча ладне було розплакатись, але розгледівши поодаль на маленькому столику велику троянду і маленький папірець, вони скочила з ліжка і, не відчуваючи прохолоди підлоги, підбігла до незвично низенького триногого столика.
«… Мені дуже сумно, що не дочекався Вас за вечерею. Хоча сон може полонити сильніше ніж бажання їсти… Зранку Вам принесуть суничний чай і шоколадний пиріг – я знаю, що Ви це любите… В шафі Ви знайдете одяг і все-все, що Вам потрібно… Снідайте, одягайтеся… Я чекатиму на Вас… Єдине хочу попередити – Ви будите відчувати мою присутність, чути мій голос, Ви зможете доторкатись до мене, якщо забажаєте, але розгледіти, нажаль, не зможете… поки що… І ще, сприйміть все це, як веселу пригоду… Маю надію, Вам не буде сумно зі мною… Я буду називати Вас Вітер або Ві… Чекатиму… Щиро Ваш. Ал.»
В двері тихенько постукали.
- Хто там, заходьте, - пересилюючи тремтіння голосу сказала Дівчина.
Але ніхто не відповів і не зайшов до кімнати.
Постоявши ще пару хвилин, Ві підійшла до залізних дверей і, прислухавшись, прочинила їх. На підлозі коридору стояв срібний піднос з фарфоровими приборами.
«Ну, все як написав…, - всміхнулося Дівча, - Що ж пригода, то пригода… мені все рівно діватись нікуди…»
З насолодою допиваючи останні краплини надзвичайно п*янкого, ароматного чаю, Ві прочинила двері шафи.
- Боже ж мій! А краса яка ж тут!!!
Рівненькими рядочками висіли сукні різних країн, народів і історичних періодів…
В казкові шафі було все – від індійської сарі та різнобарвних перук до новеньких чобіток для верхової їзди.
Ві обережно торкалась до суконь, не наважуючись взяти одну з них.
Але ж треба було в щось передягтися, не буде ж вона весь час ходити в цьому прозорому балахоні?!...
Несподівано, увагу Ві привернув великий пакет, що лежав осторонь на невеличкому кріслі біля каміну.
- Цікаво, а це ще що таке?…
Це була сукня надзвичайної краси, виконана на східний манер - штанці з тоненького червоного шовку і ліф додатково оздоблені ручною вишивкою і малесенькими дзвіночками, черевички з загнутими доверху носочками і велика прозора шаль з маленькими китицями.
Перед такою красою не встоїш…
Одягнувши все це Ві просто замилувалася собою.
Яркий відтінок сукні надзвичайно личив її, контрастуючи з шкірою, кожен рух супроводжувався тихеньким дріботінням дзвіночків та ніжним шурхітом тканини…
Звідкись зверху зазвучала музика…
Ві заплющила очі і почала повільно танцювати, пропускаючи крізь себе кожен відтінок мелодії…дзенькали дзвіночки, відповідаючи на кожен рух дівчини…цокотіли каблучки черевичок…
В якусь мить Ві зупинилась… мелодія зникла…і вона зрозуміла, що крізь навстожень відкриті двері, там в темряві коридору стоїть і спостерігає за нею Ал.
Кожною клітинкою тіла Дівчина відчула невідоме наростаюче збудження, силу його енергії, підсвідомо розуміючи, що з цієї миті її життя і майбутнє залежить саме від нього –чужого, невідомого, могутнього створіння…
Ал дивився на свою тендітну гостю і тільки одна думка пульсувала в його голові:
«Чому…чому саме її?... за що небо продовжує випробовувати мене?… я неодноразово спокутував вину своїх батьків…не свою вину…і ось крізь віки знову…знову… ця біль надії…ці сподівання, що нестримно виринають з глибин душі… що ж мені з усім цим робити?… а за що таке випробування їй?…»
Серце шалено калаталось в грудях. Ал щосили стиснув зуби, щоб дикий лютий стогін не вирвався з грудей і почав повільно відступати назад в безодню темряви, далі від неї, від цієї Красунечки, щоб бодай не налякати проявом своєї нестримної болі…
…Мінотавр понуро блукав по лабіринту. Це був його дім куди ніхто не приходив. Тільки молоденька жіночка на ім’я Гіра кожного дня відвідувала його, приносила їжу, воду, розмовляла з ним, розчісувала його волосся, ласкаво називаючи Казковим створінням і зовсім ні трішечки не боялась його потворності – здоровенної бичої голови…
Саме від неї він дізнався про своє народження: про провину царя острова Криту Міноса, який замість того, щоб принести в жертву богові Посейдонові величезного бика залишив його собі. Про те, як розгніваний Посейдон зачарував дружину Міноса Пасіфаю – матір Мінотавра, і вона зробила жахливе прилюбство з биком… Про те, як зразу після його народження матір жорстоко вбили, кинувши в клітку до хижих звірів…
«Де ж ти, Гіро, де ти, моя дівчинко?»… В грудях щось заболіло. Гіра завжди казала, що це душа і що вона болить коли відчуває щось недобре.
Тишу розірвав пронизливий крик…
Голос, це її голос…Навіть якщо б навкруги гуло безліч голосів, він впізнав би її голос…
Не розрізняючи дороги Мінотавр побіг до виходу з лабіринту. Саме сюди йому заборонялось підходити під страхом смерті, але звідти завжди приходила Гіра, значить вона десь там і щось таки сталося…
Добігши до залізної огорожі, яка закривала вхід до лабіринту, Мінотавр побачив спотворене тіло Гіри. З грудей ще точилась кров, очі горіли вогнем смерті, а губи щось постійно шепотіли. Нахилившись якомога нижче він ледве зміг розчути:
- Начувайся… і обов’язково залишайся жити… я кохаю тебе…
Він заревів…заревів так, що здригнулась земля, почали обвалюватись стіни підземелля, згасли всі факели…Біль втрати був нестримним… Він і досі не розумів, чому тоді від такого сильного болю не розірвалося його серце…
- Гіру вбили афіняни… Невже ти не хочеш їм помститися?... – голос царя Міноса звучав десь зверху і падав на самісіньке дно Мінотаврового серця, - ти так і залишиш це все?... Завтра прибуде з Афін корабель, на ньому привезуть юнаків і дівчат… їх буде 14…з лабіринту немає дороги назад… ти зможеш зробити з ними все що захочеш…
Помста!... Це слово має суміш смаків – крові, насолоди, сили, влади… Помста! Я помщуся за тебе Гіро, помщуся за тебе, моя дівчинко!...Я роздиратиму ці молоді тіла на шматки, я питиму їх кров доти доки не стихне біль моєї душі, Гіро…а вона, напевно, не стихне ніколи…
- …Гіро…Як би ж я знав тоді, що все зовсім не так…- шепіт Ала, як клубок, покотився по підлозі і зник у темряві.
Він повільно підвівся і підійшов до вікна. Місяць був повним і тому в невеличкому садочку за вікном можна було розгледіти кожен листочок, кожну квітку.
- Сьогодні не має вітру… Вітер… Ві… Де ж вона зараз?.. Спить… Маю надію, що спить…Зовсім за неї забув…- Ал відійшов від вікна і прислухався.
В палаці стояла мертва тиша…
- …Герой Тесей, син правителя Афін Егея, - голос Мінотавра звучав низько, з забарвленням полегшення, - я ждав тебе друже… Нарешті сьогодні скінчиться мій кровавий шлях на цій землі. Маю надію, що Аріадна дала тобі клубок ниток, щоб ти вибрався звідси…Так, бідна дівчина, закохалася в тебе, ти хоч не скривдь її…
«…Тоді я думав, що це мій останній бій… що я побачу свою Гіру і назавжди буду з нею…Боги, боги чому ж ви не дали мені померти тоді…» - Ал охопив голову руками.
Нестерпний біль, який мучив його на протязі багатьох віків повернувся.
«Тільки б не завити, тільки б не завити, - промайнуло в голові Ала, - бо налякаю Дівча… Дівча… як же вона схожа на Гіру…»
- Ал… - тихо промовило дівчина, - Це Ви?...
Почулися швидкі кроки, які потонули в темряві. Ві вискочила в коридор, прислухаючись, але все стихло. Темрява дихала колючою прохолодою.
«Ні, - подумала дівчина, - в такому відкритому вбранні тут не походиш…треба знайти щось тепліше та врешті решт оглянути цей казковий будинок…»
Рожева, як захід сонця, сукня з тонкої шерсті приємно гріла шкіру, різний візерунчастий пояс з невідомого металу обвивав стрункий стан дівчини, підкреслюючи ідеальні форми. Ще раз оглянувши себе в дзеркалі, Ві замислилася: «Я відчуваю себе королевою… ні, це не відчуття пихатості або егоїстичної зверхності… я відчуваю шляхетність…шляхетність моїх предків…адже я пращур славетного польського роду…я майже забула про це…і саме тут…саме в цьому незвичному, невідомому місці, я почала відчувати щось особливе… те, що дрімало і враз проснулось…»
Від цих думок Ві відірвав шуркіт за вікном. Вона підійшла до підвіконня і побачила маленьке лоша.
«Боже! Тут є коні…можливо, якісь з моїх мрій здійсняться?!…»
Ліхтар був великим і тяжким. Ві постійно перекладала його з руки в руку, але без нього виходити в коридор не було сенсу – густі клуби темряви оповили весь простір. Високі старовинні сходи вели кудись вниз. Повільно спускаючись, Ві відчула запах смаженої картоплі.
«Тут десь є кухня, або будь що де готують їжу… От і добре…Все знайду сама…Якось три місяці мені ж треба протриматись?...»
За великими різними дверима кипіла робота. Щось булькало, шкварчало, шипіло і все мало неймовірно смачний запах. Молоді хлопці в білосніжному одязі сновигали навкруги і з надзвичайною майстерністю робили свою справу. До Ві підбіг високий худорлявий юнак і, уклонившись, промовив:
- Коли хоче обідати, вельмишановна Пані, господар велів виконувати будь-які Ваші накази…я уважно слухаю Вас…
Ві засміялась:
- Коли обідати?... Я б хотіла ще дізнатися де… Я нічогісінько не знаю… І якщо господар звелів виконувати мої бажання, будь ласка, покажіть мені цей будинок.
- Славетна Пані, - вклоняючись мовив юнак, - я маю право показати Вам тільки приміщення їдальні і кухні, я можу приготувати для Вас будь-яку страву, яку забажаєте… Але палац… палац покаже Вам господар…Або Ви самі, - пошепки добавив хлопець, - тільки не заходьте в кімнату самої високої вежі…
- Гаразд, підемо до їдальні, хоч знатиму де вона знаходиться, - погодилось Дівча, - тільки пообіцяйте, що підкажете як вийти надвір…
Кімната їдальні була простора з високими великими вікнами і мармуровою підлогою. Посередині стояв довгий стіл з різними ніжками. Стільці теж мали різні візерунки, настільки вдало виконані, що здавалось квіти і звірі ось-ось оживуть. Збоку кімнати палав камін. Ві підійшла до нього, замилувавшись незвичайною ліпниною. Теплий подих вогню поцілував її руки. Вона присіла, насолоджуючись грою полум’я.
- Камін палає завжди і ніколи не гасне, - пояснив хлопець, - навіть улітку…Так звелів господар…
- А який він цей Ваш господар, - запитала Ві.
- Він могутня людина з щирим палким серцем і відвертою душею, тільки оповита вона в товстенний панцир…- прошепотів юнак, - не бійтеся він не завдасть Вам кривди. Колись в дитинстві мені бабуся розповідала, що зачарований він. І зняти це вікове закляття зможе лише жінка, яка по справжньому покохає його… такого, який він є…і не злякається…
- Чого не злякається?...- перепитала дівчина.
- Вибачте, Пані, мені вже час, - заквапився юнак, - а щоб вийти на двір… підете прямо по коридору… побачите…там світло…вибачте, мені треба бігти…
Ві навіть не встигла підвестися, а юнак вже вискочив за двері кімнати.
Подвір’я палало різнобарв’ям осені – бабине літо – найкраща пора… Ще тепло, але повітря дихає прохолодою, наче нашіптуючи прощальні слова літа… Краса… Неймовірна краса дерев, кущів, неба…
Ві пройшла крізь садок, весь засаджений трояндовими кущами, до березового гаю. Її манив простір і велич лісу, вона якомога глибше намагалась ввібрати в себе цю незвичну, незвичайну красу.
Весело наспівуючи пісеньки, дівча дійшло до водоспаду. Перепад води був досить великим і знизу клубилася пара.
Скільки вона там пробула і чому навіть не помітила сутінків Ві так і не зрозуміла. Але ніч застала її саме там – в гущавині казкового лісу.
«Хоча б ліхтар прихопила!... - сварилась на себе Ві, - добре хоч місяць повний, може допоможе дорогу знайти… або в другу ж ніч зіжруть звірі…От розумна…ай, же розумнюща дівчинка…»
Попереду дівча побачило старий пень від величезного дерева.
«Трошки поседжу і далі піду… тільки б не заснути…»
Ал спустився з крутої вежі вниз. Тихо ступаючи по кам’яній підлозі, він підійшов до дверей дівчини. Втягнувши великими ніздрями повітря, велетень замислився:
«…Я не відчуваю її запаху…я не відчуваю її…»
Обережно відкривши двері він зрозумів, що був правий…
П’ять швидких кроків і Ал вискочив на подвір*я. Ще раз глибоко втягнув повітря і відчув тоненький нестійкий запах дівчати.
«Таки пішла до водоспаду…ну, як маленька дитина…дивитись треба і дивитись…», - посміхнувся Ал.
Через пару хвилин велетень добіг до того самого здоровенного пенька на якому спала дівчина. Бережно піднявши Ві на руки, Ал замилувався її тонкими правильними рисами обличчя. В цю мить дівча ворухнулося і простягло руки, ніжно огортаючи його шию, лагідно притискаючись до його плеча щічкою.
- Як гарно, що Ви мене знайшли, Але…тепер мені спокійно…тепер я з Вами…віднесіть мене додому, - тихенько промовило дівча.
В душі велетня заворушилось щось приємно тепле, те, що він дуже, дуже давно не відчував. Ал міцніше притиснув Ві до себе і повільно поніс її до дому.
Три місяці промайнули як три дні. Такого насиченого життя у Ві ніколи не було і навряд чи було б взагалі. Ал просто подарував їй безмежжя світу.
Вони блукали розвалинами індійських храмів, спостерігали незвичайність колориту пустелі, милувалися північним сяйвом, купалися в прозорості хвиль Атлантичного океану, а іноді просто насолоджувались кінними прогулянками по казковому лісу.
Але кожного вечора, зручно вмостившись на колінах Ала, Ві ніжно перебирала його волосся, спостерігаючи гру полум’я в величезному каміні їдальні.
Це був їх безмовний ритуал, їх маленька таємниця.
- Через дві години ти зникнеш, - голос Ала був пригніченим, - іди в свою кімнату і одягни сукню, яка лежить на твоєму ліжку. Я чекатиму в кімнаті вежі…
Чорний атлас холодив шкіру, візерунки ручної вишивки вдало підкреслювали стрункий стан Ві. Це була просто казкова сукня.
Накинув на оголені плечі тонку шаль, дівчина почала підніматися крутими сходами.
Двері кімнати Ала були відчинені. Він стояв біля вікна, вдивляючись в нічне небо. Ві підійшла до нього і обережно доторкнулася до плеча.
- В мене дуже мало часу…дуже мало… Я хочу відчути тебе…відчути тебе повною мірою…огорни мене…огорни мене з усією пристрастю, що дрімала в тобі віками…
Дівчина почала вкривати поцілунками груди і плечі велетня, пестячись і вигинаючись, як кішка, сильніше притискаючись до нього всім тілом…
Єднання двох душ, доль, доріг, єднання безмежності простору, безмежжя життя, єднання крізь віки і відстані…
…Опівночі Ві стала вітром, наостанок огорнувши Ала своїм теплим подихом, знялась в небо…
- Я знайду тебе Ві, я обов’язково знайду тебе, моя дівчинко…навіть якщо мені потрібно буде витратити на це не одне життя, - простогнав Ал.
Вгорі щось зашуркотіло…
- Чекатиму…
2010
ID:
736851
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.06.2017 09:41:43
© дата внесення змiн: 07.06.2017 09:42:28
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
